Життя без прикрасЛікар подивився спершу на неї, потім на Ірину.
— Нікому не передавайте. Рідним теж, знайомим — нікому. Ми зобов’язані повідомити поліцію про таке отруєння. Термос має отримати слідчий, із протоколом. Ви мене зрозуміли?
— Зрозуміла, — відповіла Наталія. — Навіть краще, ніж мені хотілося б.
Коли токсиколог вийшов, у палаті не лишилося жодного звуку. Михайло спав, розкинувши руки; за вікном набирав сили бузковий світанок. Ірина дивилася вгору, у стелю.
Тепер думки вже не тонули у ваті. Вони складалися в страшну, ясну послідовність: Павло, який надто довго прогрівав автомобіль; Марина, яка відправила її через В’язовець туди, де порожньо й немає зв’язку; траса, яку, за словами Наталії, ніхто не перекривав. Термос Оксани Іванівни. Сервіс Богдана — два тижні тому там міняли мастило й перевіряли підвіску.
І та машина, що стояла за сто метрів від них, а потім поїхала. З лосем на склі й тріснутим ліхтарем під скотчем. Учора цей кросовер був поруч із її автомобілем, біля бічної стіни гаража.
— Наталіє… Якби ви не опинилися на узбіччі… — хрипко почала Ірина.
— А якби ви не зупинилися, ми з Михайликом там би й залишилися, — перебила Наталія. — Давайте не підраховувати, хто кому врятував життя. Зараз треба інше зрозуміти. Ви розумієте, що з вами зробили?
Ірина заплющила очі.
— Починаю.
— Тоді послухайте. — Наталія нахилилася ближче. — Поки юрист не приїде, нікому нічого не розповідайте. Ні Богданові, ні Марині, ні його матері. Термос отримає тільки поліція. А юрист у мене хороший — Микола Степанович Коваль. Він моїх колишніх партнерів так притиснув, що від мого прізвища вони досі здригаються.
Ірина збиралася заперечити: незручно, знайомі лише одну ніч, вона могла б упоратися сама. Але в коридорі вже пролунали швидкі впевнені кроки, а слідом — важкий стукіт підборів.
Цей звук вона впізнала б серед тисячі інших. Усі п’ятнадцять років поруч із нею він відбивав час, як метроном.
До палати зайшли без стуку. Богдан стояв у дверях із бланком у руці. Обличчя змарніло, тривога на ньому виглядала саме так, як належало. За плечем сина височіла Оксана Іванівна: шуба поверх бордової сукні, у якій вона вчора приймала гостей.
— Ірино, слава богу! Жива! — Богдан говорив голосно, щоб чула медсестра в коридорі й кожен, хто опинився поблизу. — Ми всю ніч місця собі не знаходили. Де лікар? Я привіз направлення до психіатра. Учора вона при людях заявляла, що не хоче жити. Їй допомога потрібна!
Вона цього не казала. Богдан знав, що не казала.
Оксана Іванівна на невістку навіть не подивилася. Швидким поглядом перевірила тумбочку, підвіконня, вішалку й пакет з одягом біля ліжка. Нічого не знайшовши, стиснула губи.
— Де мій термос?
Наталія сиділа нерухомо. Навіть очей не опустила на сумку, що залишалася на колінах.
— Не знаю, — спокійно сказала Ірина. — Може, в машині. Уночі її забрали на стоянку.
Мати із сином на мить перезирнулися. Ірина встигла це помітити: наче щось у них пішло зовсім не так, як очікувалося.
Повернувся токсиколог. Богдан одразу наблизився до нього й простягнув бланк.
— Я її чоловік, лікарю. Учора вона влаштувала істерику перед двадцятьма свідками. Уночі телефонувала сестрі, ридала, казала, що жити не збирається. Сестра це підтвердить. Потрібен психіатр, поки вона чогось із собою не зробила.
— Сестра підтвердить? — уточнив токсиколог.
— Марина. Зараз вона в батьків, уранці приїде.
Лікар довго й уважно дивився на Ірину, перш ніж відповісти.
— Психіатра покличу. При отруєнні така консультація входить до звичайної процедури. Але рішення ухвалює фахівець, не ви. Тепер прошу вийти: у пацієнтки обхід.
— Я не чужа людина, я чоловік!
— Учора ти при всіх сказав, що розлучаєшся, — відповіла Ірина тим самим рівним голосом. — Визначся вже, Богданчику.
Оксана Іванівна повернулася й мовчки залишила палату. Богдан вийшов слідом. Від грюкоту дверей Михайло здригнувся уві сні, але невдовзі знову затих.
До обіду прийшла психіатриня — літня жінка в окулярах, яка говорила неголосно. Вона довго розпитувала про роботу, про те, як Ірина спала, про вчорашнє свято. Питала й про думки про смерть.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
коли прочитала ,оповідання.здивувала мене людська підлість.мати єдиного сина і своїми руками відправитийого в тюрму, це просто не вкладається в голові .але є ще 9 дивує що мати своїми руками відправила сина в тюрму .захланність,ненависть до невістки це за межею людяності.