Життя без прикрасТепер Наталія дивилася на неї інакше, з повагою.
— Правильно зробили. Я б, мабуть, виделкою в нього штрикнула. Що у вас за фірма?
— Сервіси. «Савчук авто».
— Стривайте… — Наталія насупилася. — Ви торік не брали участі в нашому тендері на обслуговування автопарку? Там була жінка-інженерка, прискіплива, і її розрахунки виявилися кращими за решту. А ми вибрали тих, хто запропонував дешевше. Дарма: вже втретє з ними судимося.
— То були мої розрахунки.
— От воно як, — Наталія похитала головою. — Світ тісний. Я Наталія, фірма «Гончар Транс». Знаєте таку?
Ірина знала: шістдесят вантажівок, власна ремонтна база, перевезення по всій області. Про господиню розповідали, що після смерті чоловіка їй знадобився рік, щоб витіснити зі справи партнерів, які намагалися її розорити. Відтоді до грошей вона нікого близько не підпускала.
Під час чергового розвороту на дорозі вони побачили позаду світло: фари з’явилися з боку В’язовця.
— Уже швидка? — зраділа Наталія.
Проте проблискового маячка не було. Звичайна машина рухалася до них повільно, майже повзла, а приблизно за сто метрів зупинилася. Двигун і далі працював. Фари сліпили так, що ні кольору, ні марки розгледіти не вдавалося.
Машина стояла, і одна хвилина змінювала іншу.
— Чому він зупинився? — неголосно запитала Наталія.
Ірина промовчала. Крізь вату в голові проступило щось холодне — ще не думка, лише її тінь.
Нарешті автомобіль знову рушив. По самому краю замету об’їхав Іринину машину, що перегородила колію. Водій не сповільнив ходу біля людей, не опустив скло, не запропонував допомоги. Проїхав повз трьох, які замерзали на порожній нічній дорозі, і зник за поворотом.
— Який же гад! — не стрималася Наталія. — Невже не бачить людей? Міг би хоча б запитати.
— У нього лось на задньому склі, — раптом сказав Михайло. — Намальований. І ліхтар розбитий, заклеєний. Із цього боку, ліворуч.
Ірина повернулася до хлопчика. Лось і заклеєний ліхтар — вона бачила їх недавно, зовсім недавно. Думка майже наблизилася, та знову відійшла, потонула в тупому болю. Ірина ніби стояла на краю чогось важливого, не маючи сили ступити далі.
— Добре, що помітив, — сказала Наталія, поклавши долоню синові на маківку. — Сьогодні ти в мене герой.
Швидка дісталася до них через сорок хвилин; слідом за нею приїхала машина дорожньої поліції. Фельдшер надів Ірині кисневу маску. Перший вдих — і все навколо стало виразнішим.
Михайло отримав таку саму маску, тільки меншу. На каталці всередині швидкої він уже захоплено вивчав прилади, майже забувши про недавнє нездужання.
Молодий інспектор з інеєм на бровах довго оглядав днище, підсвічуючи ліхтариком. Потім підійшов до швидкої.
— Вихлопна труба розійшлася безпосередньо під салоном. Ще якась обгоріла стрічка там звисає. Ви недавно ремонтували машину?
— Два тижні тому проходила обслуговування в чоловіка в сервісі, — відповіла Ірина з-під маски.
Інспектор зробив запис.
— Відвеземо машину евакуатором на стоянку. Після отруєння потрібно провести перевірку. Документи у вас із собою?
У районній лікарні їх поклали в одну палату, до обох ліжок підвели кисень. У тиші відчувався запах хлорки. Наталія навідріз відмовилася йти: сіла між Іриною та Михайлом, влаштувавши сумку на колінах.
Черговий токсиколог з’явився ще до світанку. Немолодий, зі втомленим обличчям, він дивився пильно. Присів на край Ірининого ліжка й відкрив теку.
— Ірино Олексіївно, аналіз показав карбоксигемоглобін у крові. Це наслідок отруєння чадним газом. Тут сумнівів немає: ще пів години, і поговорити з вами ми б уже не змогли. Але виявилося дещо ще. — Він підвів погляд від паперів. — Сильне снодійне, бензодіазепіни, причому чимала доза. Ви ввечері щось приймали?
— Ні. Таких ліків я не приймаю, ніколи не приймала. Пила морс, була за кермом.
— Може, від головного болю випили таблетку? Або заспокійливе? Пригадайте як слід, це важливо.
Ірина відновлювала вечір повільно, окремими уривками. Недоїдена качка. Морс зі спільного графина. Богданів тост, потім передпокій і термос.
— Чай був, — сказала вона. — Свекруха дала із собою. Трав’яний, трохи гірчив.
Токсиколог якийсь час мовчав.
— Цей термос зберігся? Де він?
Наталія, яка досі не втручалася, поклала руку на сумку.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
коли прочитала ,оповідання.здивувала мене людська підлість.мати єдиного сина і своїми руками відправитийого в тюрму, це просто не вкладається в голові .але є ще 9 дивує що мати своїми руками відправила сина в тюрму .захланність,ненависть до невістки це за межею людяності.