Життя без прикрас— Я залишаюся. У мене одинадцять вантажівок, на які поставили нові колодки. У четвер — перевал.
— Тоді домовилися, — усміхнулася Наталія; очі в неї блиснули.
У четвер Максим повідомив Ірині, що Марину знову викликали на допит: належало розібратися з неправдивими свідченнями про нічний дзвінок. Ірина того ж дня вирушила до Ясеневих Ключів. До вечора сестра додому не повернеться — це вона знала.
На порозі з’явилася Юлія Григорівна. За місяць мати помітно постаріла: під очима потемніло, пальці неспокійно м’яли край фартуха.
— Марини вдома немає. А мені звеліли тебе не впускати. Кажуть, ти батька до другого інсульту доведеш.
— Мамо, я тільки до тата. На п’ять хвилин.
Юлія Григорівна завагалася, потім мовчки відійшла, так і не глянувши дочці в очі.
Батько сидів на звичному місці біля вікна. Побачивши Ірину, він здригнувся обличчям. Вона стала перед ним навколішки, поклала йому на коліна свій блокнот, а поруч — товстий чорний маркер.
— Тату, тоді ти намагався мені щось сказати, а я не розібрала. Спробуй написати лівою рукою. Скільки вийде.
Він довго розглядав маркер. Потім затиснув його лівою рукою в кулаці, незграбно, наче дитина, якій уперше дали олівець. Писав повільно; величезні нерівні літери тіснилися, заходили одна на одну. На кожну йшло стільки сил, що чоло вкрилося потом. Мати залишалася у дверях, і Ірина чула її дихання.
Майже хвилина знадобилася батькові на слово «Марина». Слідом з’явилося «Ніч». Він зупинився, віддихався й вивів рядок, що сповзав до нижнього краю сторінки: «Телефон. Павло. Чому немає у В’язовці?»
Олексій Васильович подивився на дочку, потім на дружину. Останні слова він дописував уже майже без сил, іще кривішими літерами: «Вона має спати».
Маркер вислизнув і покотився по підлозі. Тепер у кімнаті було чути цокання старого настінного годинника із зозулею, яку батько полагодив років двадцять тому.
Юлія Григорівна наблизилася до чоловіка — крок, іще крок — і зняла блокнот із його колін. Довго читала сторінку.
— Я це чула, — нарешті сказала вона майже пошепки. — Тієї ночі Марина ходила кухнею, розмовляла телефоном. Голос злий. Мені здавалося, з Павлом свариться. Про В’язовець чула. Подумала, що голос у неї зірвався… Нічого я не подумала, Іро. Думати не хотіла.
Мати сіла поруч із батьком і затулила обличчя блокнотом. Він знайшов її руку й міцно стиснув — місяць тому так само тримав руку Ірини.
Ірина підняла маркер, акуратно поклала його на підвіконня.
— Мамо, цей запис не можна ні сховати, ні викинути. Блокнот треба передати слідчому. І йому ж розповісти все, що ти зараз сказала. Ти розумієш, чим це обернеться для Марини?
Юлія Григорівна не відразу опустила блокнот. Коли відвела його від обличчя, Ірина побачила почервонілі, але сухі очі.
— Розумію. А ти розумієш, як мені? У мене були дві дочки. Одну місяць тому мало не довелося ховати, а я навіть не знала. А друга…
Договорити вона не змогла.
Наступного дня Максим приїхав допитати батьків удома. Запросили невролога; лікар підтвердив, що Олексій Васильович ясно розуміє все, що відбувається. Блокнот став частиною матеріалів справи. Відповідаючи на запитання, батько ще двічі зробив той самий запис — зміст повторився літера в літеру.
Увечері Ірина поверталася з бази, коли зателефонували з незнайомого номера. Голос був низький і спокійний, але в ньому чулася сильна втома.
— Ірино Олексіївно, Віктор Лісовський. Мені необхідно зустрітися з вами сьогодні. Без Богдана й Оксани Іванівни. Краще, щоб вони взагалі про це не дізналися. — Він витримав паузу. — Сам я не вбивця. Але, здається, починаю розуміти, з ким сидів за вечерею: з убивцями.
Ірина не погодилася зустрічатися з ним удвох. Вона набрала Миколу Степановича, і місце вибрав він: людне кафе при автовокзалі, з камерами під стелею та водіями міжміських автобусів за сусідніми столами.
Лісовський уже чекав біля вікна. Перед ним холола кава; дороге пальто було те саме, у якому він приїхав на ювілей. Натомість обличчя змінилося — сіре, змарніле, очі почервоніли від безсоння.
— Дякую, що приїхали. — Він скоса глянув на Миколу Степановича. — З адвокатом? Правильно. Я теж без адвоката не пішов би.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
коли прочитала ,оповідання.здивувала мене людська підлість.мати єдиного сина і своїми руками відправитийого в тюрму, це просто не вкладається в голові .але є ще 9 дивує що мати своїми руками відправила сина в тюрму .захланність,ненависть до невістки це за межею людяності.