Марина працювала стрімко. За кілька днів вона отримала реєстраційні відомості про компанію, зв’язалася з колегами, які спеціалізувалися на майнових махінаціях, і підняла попередні судові справи. «Вектор» зареєстрували лише вісім місяців тому. Єдиним засновником значився п’ятдесятидворічний Роман Григорович Дорошенко.
Його ім’я вже з’являлося в кількох розглядах. Два роки тому Дорошенко купував квартиру в літньої жінки із сусіднього регіону. Та зуміла довести незаконність угоди, але витратила на суди півтора року.
— Механізм майже той самий, — сказала Марина. — Обирають житло, що належить лише одному з подружжя. Через довіру, вмовляння або тиск домагаються широкої довіреності. Потім майно продають підконтрольній компанії за заниженою ціною. Поки власник розуміє, що сталося, компанія перепродує квартиру іншій людині. Оскаржувати права наступного добросовісного покупця значно важче.
— Отже, і мою збиралися одразу перепродати?
— Найімовірніше. Але реєстрацію зупинено, тому зараз власницею, як і раніше, залишаєшся ти.
— А гроші, які компанія передала за договором?
— Із ними розбиратимуться учасники угоди. Якщо слідство підтвердить спільний умисел, Дорошенко виявиться співучасником. Богдан і Лариса Михайлівна відповідатимуть за організацію обману. Твої свідчення про те, як тобі пояснили призначення довіреності, тут принципово важливі.
Марина замовкла, а потім запитала вже м’якше:
— Ти розумієш, що після цього шлюб не зберегти?
— Розумію.
Оксана відповіла без вагань, і подруга не стала продовжувати. Один раз за весь цей час Оксана дозволила собі зупинитися. Увечері, коли документи були надіслані, дзвінки завершені, а до ранку нічого не можна було пришвидшити, вона вийшла з готелю й пішла незнайомими вулицями без маршруту.
Велике місто в сутінках жило власним життям. Із відчинених дверей кав’ярень тягло теплом, біля води прогулювалися люди, на лавках сміялися компанії, перехожі поспішали у своїх справах. Оксана вперше за кілька днів думала не про довіреність і реєстр, а про одинадцять років шлюбу.
Вона згадувала не погане, а добре. Колись вони вдвох оновлювали квартиру й самі білили стелю, бо не могли дозволити собі майстрів. Богдан забруднив фарбою її улюблений светр і сміявся так заразливо, що Оксана, спершу розсердившись, теж розсміялася. На третю річницю вони їздили до іншого міста, довго блукали під дощем центральною вулицею й нікуди не поспішали. Потім у них з’явився кіт на прізвисько Шах, якого підібрали у дворі. Він прожив із ними дев’ять років і помер за два роки до цієї поїздки.
Тоді вони мовчки поховали його в саду Лариси Михайлівни й повернулися додому, майже не поговоривши. Саме того дня Оксана вперше відчула, що закінчилося щось більше, ніж життя улюбленої тварини. Між подружжям ніби зник останній привід ділитися справжнім болем.
Ідучи вздовж темної води, вона намагалася згадати бодай один епізод за останні три роки, коли точно розуміла, про що думає Богдан. Такого епізоду не знайшлося. Зрада не виникла раптово на вокзалі. Їхня близькість померла раніше — повільно, без оголошення й останньої сварки. Спроба продати квартиру стала лише вчинком людини, яка внутрішньо давно пішла.
Це відкриття змусило інакше побачити роки, які вона вважала просто невдалим періодом. Оксана надто довго чекала, що втома мине, розмови повернуться, а Богдан знову стане людиною, з якою можна ділитися не лише покупками й розкладами. Вона берегла зовнішній спокій, приймаючи його за міцність шлюбу. Тепер розуміла: тиша не завжди означає мир. Іноді в ній просто ніхто вже не намагається бути почутим.
Оксана чекала, що це розуміння викличе жаль до нього, відчай або бажання повернути минуле. Натомість відчула втомлене полегшення, ніби нарешті поставила на землю тягар, який несла надто довго. Вона постояла біля води, розвернулася й попрямувала до готелю. Уранці мала бути нова зустріч із Мариною, і вперше Оксана йшла до неї не лише захищати квартиру, а й завершувати стосунки, яких насправді вже не існувало…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
