Наступні два дні Оксана формально й далі значилася учасницею семінару, але була там лише уривками. Уранці вона відмічалася, іноді залишалася на лекціях про цифрові бази й електронні каталоги, однак слухала впіввуха. Посеред дня йшла на зустрічі з Мариною, відповідала на запитання, перечитувала підготовлені заяви й ставила підписи там, де це було потрібно.
Адвокатка подала до суду позов із вимогою визнати договір недійсним, оскільки довіреність було отримано обманом. Одночасно вони звернулися до поліції із заявою про шахрайство в особливо великому розмірі. Богдан запевняв дружину, що документ стосується лише паркувального місця, тоді як прихований серед численних пунктів текст дозволяв розпорядитися квартирою цілком.
— Це вже не просто сварка подружжя, — пояснила Марина, коли Оксана засумнівалася, чи варто підключати слідство. — В угоді бере участь окрема компанія. Треба з’ясувати, хто її створив і для чого. Така операція могла бути не першою.
— Думаєш, вони й раніше відбирали житло?
— Я поки не будую версій. Спершу зберемо документи.
Оксана попередила Лідію Степанівну, що справа серйозна, і попросила нікому не розповідати про нічний візит до квартири. Сусідка помовчала, а тоді повідомила те, про що сама ще не наважувалася заговорити.
— Учора Богдан приходив не сам. Хтось допомагав йому виносити речі. Я побачила їх у дверне вічко: вони були у вас близько двох годин, а потім вийшли з картонними коробками.
— Скільки їх було?
— Кілька, і доволі великих. У під’їзді не горіла лампа, тому роздивитися вміст я не змогла.
Після розмови Оксана довго сиділа на краю готельного ліжка. Поки вона їхала, шукала юридичної допомоги й намагалася зупинити продаж, Богдан вільно заходив до її квартири й виносив речі. Він діяв так, ніби результат уже вирішено й господиня більше не має стосунку ні до цих стін, ні до того, що в них є.
Вона подумки проходила кімнату за кімнатою, намагаючись уявити, як Богдан разом із помічником виносить коробки. Що саме вони вибирали, про що перемовлялися, чи квапилися, чи почувалися повноправними господарями? Відповідей не було. Оксана зупиняла себе щоразу, коли уява починала підміняти факти. Але одного свідчення Лідії Степанівни вистачало, щоб зрозуміти: поки вона перебувала у звичайному відрядженні, квартиру вже готували до чужого життя.
Злість прийшла без сліз і без бажання щось розбити. Вона була холодною й майже безшумною — такою, що не штовхає до необдуманого вчинку, а осідає глибоко й чекає, коли її можна буде обернути на точну дію.
На третій день зателефонував Богдан. Оксана кілька секунд дивилася на його ім’я, перш ніж відповісти.
— Як доїхала? — поцікавився він буденним тоном.
— Добре.
— Заняття корисні?
— Програма щільна.
— Коли повертаєшся?
— Як і збиралася. За півтора тижня.
Виникла коротка пауза, ледь помітна, але Оксана її вловила.
— Зрозуміло. Бережи себе, — сказав Богдан і першим завершив розмову.
Він не спитав, чи зручно їй у готелі, не сказав, що сумує, і не згадав про коробки. Йому потрібна була лише точна дата повернення. Тепер Оксана розуміла навіщо: чоловік хотів знати, скільки часу ще лишається йому та його матері.
Того ж вечора Марина повідомила, що почала перевіряти засновника компанії «Вектор» і запросила відомості про рух грошей. Усе більше деталей вказувало на заздалегідь підготовлену схему, а не на раптовий вчинок людини, яка заплуталася в сімейних справах. Квартира мала стати лише першою ланкою, після якої слід власності швидко загубився б серед нових договорів…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
