На шостий день зателефонувала Лариса Михайлівна. Голос свекрухи звучав тепло й майже по-домашньому — саме таку інтонацію вона обирала, коли хотіла непомітно домогтися згоди.
— Оксаночко, як ти там? Не скучила?
— Ні. Ми багато працюємо.
— Це добре, знання завжди знадобляться. Богдан каже, ти рідко телефонуєш.
— Програма займає весь день.
Після кількох обережних пауз Лариса Михайлівна нарешті наблизилася до мети розмови. Вона повідомила, що вони з сином обговорюють невелике перепланування: хочуть прибрати стіну між кухнею й передпокоєм, раз Оксана колись скаржилася на тісноту. Поки господиня у від’їзді, можна було б почати підготовку.
— Я справді таке казала? — уточнила Оксана.
— Може, не цими словами. Але ж тобі завжди хотілося більше простору. То ти не проти, якщо ми займемося?
Спокій, із яким свекруха вимовляла ці фрази, майже захоплював. Ніби не існувало ні договору з «Вектором», ні генеральної довіреності, ні винесених коробок. Турботлива родичка лише радилася щодо ремонту.
— Зараз у квартирі не можна нічого змінювати, — відповіла Оксана. — На будь-які дії з нею накладено обмеження.
У слухавці стало тихо.
— Яке ще обмеження?
— Реєстраційне. За заявою власниці. Тобто за моєю заявою.
Мовчання затяглося.
— Оксаночко, я зовсім не розумію, про що ти говориш.
— Я знаю, що ви не розумієте. Нічого страшного. Скоро вам усе пояснять офіційно.
Оксана завершила розмову. За сорок хвилин на екрані з’явилося ім’я Богдана. Цього разу від його показного спокою не лишилося нічого.
— Що ти влаштувала? Мама каже, ти заблокувала квартиру.
— Я захистила своє майно.
— Своє? Це наша квартира!
— Ні, Богдане. Вона дісталася мені у спадок і зареєстрована лише на мене. Ти живеш там і маєш реєстрацію за адресою, але ніколи не був власником.
Він спробував перебити її, однак Оксана продовжила тим самим рівним голосом:
— Я знаю про компанію «Вектор» і про договір продажу. Знаю, що з квартири вивозили речі. Твоє зізнання мені не потрібне.
Пауза була такою довгою, що Оксана встигла почути власне дихання.
— Ти не уявляєш, якої помилки припускаєшся, — нарешті промовив Богдан. Голос став глухим і загрозливим. — Наслідки будуть серйозними.
— Можливо. Але це моє рішення, і відповідати за нього буду я.
Він одразу змінив тон, запропонував зустрітися й спокійно обговорити те, що сталося, пообіцяв усе пояснити. Оксана тихо його зупинила:
— Між нами більше нічого обговорювати. Далі питаннями займатиметься адвокатка, а рішення ухвалить суд.
Вона відключилася й залишилася в тиші готельного номера. Серце билося швидше, ніж зазвичай, але не від страху. Так відчувається крок через поріг, після якого двері за спиною зачиняються остаточно. Оксана розуміла: Богдан більше не вдає, і тепер він знає, що його план викрито. Наступний хід уже належав не родині, а слідству…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
