Наступного дня Марина принесла водночас добрі й тяжкі новини. Заяву прийняли, за фактом шахрайства розпочали кримінальне розслідування. Довіреність направили на технічну й почеркознавчу експертизу. Фахівцям належало з’ясувати, чи містилися широкі повноваження в документі на момент підпису Оксани, чи окремі сторінки змінили пізніше.
Погана новина підтверджувала слова Лідії Степанівни: з квартири справді вивезли частину майна. Слідчий склав попередній опис за свідченнями сусідки. Вона не бачила вмісту коробок і могла описати лише їхній приблизний розмір, але було ясно, що зникли не тільки дрібні предмети.
— Це можна буде повернути? — запитала Оксана.
— Якщо речі знайдуть у них або вдасться встановити, кому їх передали, заявимо вимогу про повернення й компенсацію, — відповіла Марина. — Але приготуйся: усе це може тривати понад рік. Ти впевнена, що не хочеш зупинитися?
— Впевнена.
— Чому?
Оксана ненадовго замислилася.
— Якщо зараз відступити, вони вирішать, що так можна вчинити з будь-якою людиною. Не лише зі мною.
— Тоді йдемо до кінця, — сказала Марина.
Решта днів семінару минула майже спокійно. Оксана знову почала уважно слухати лекції, ставила запитання й робила записи. Тема справді була їй цікава, просто в перші дні особиста тривога не залишала місця для роботи. Увечері вона читала або телефонувала Лідії Степанівні, щоб дізнатися, чи не з’являвся хтось біля квартири.
Богдан і його мати більше не зв’язувалися з нею. Оксана не намагалася з’ясувати, де вони перебувають і що роблять. Марина тримала її в курсі: надіслала запит про банківські перекази, збирала відомості про Дорошенка, листувалася зі слідчим. Щовечора подруга коротко перелічувала, що зроблено сьогодні і що належить зробити завтра.
Цей строгий ритм несподівано повертав стійкість. Останні роки Оксана жила в тягучому очікуванні, не розуміючи, чого саме чекає. Тепер були конкретна задача, послідовні кроки й зрозумілий результат, до якого вона рухалася. Так упевнено вона давно себе не почувала, а в шлюбі, можливо, не почувала ніколи.
Напередодні від’їзду Оксана зателефонувала матері. Та жила в іншому місті, і зазвичай вони телефонували одна одній раз на тиждень. Про розслідування донька поки не сказала: мама була тривожною, і лякати її до появи певності не хотілося. Вони поговорили про погоду, сусідську кішку й помідори на балконі, які знову погано росли. Після дзвінка Оксана ще довго тримала телефон у руці.
Кішка, помідори, звичайні домашні клопоти — десь поруч життя йшло своєю чергою, зовсім незалежно від того, що відбувалося з її шлюбом і квартирою. Ця думка не дратувала, а заспокоювала.
Марина пропонувала повернутися літаком, але Оксана обрала потяг. Їй хотілося провести в дорозі ті самі тридцять шість годин, побачити зворотну послідовність полів, селищ і станцій, ніби шлях мав замкнути рішення, розпочате на платформі.
Попутники виявилися звичайними: літнє подружжя з онуком, чоловік із ноутбуком, дівчина в навушниках. Оксана дивилася, як великі дороги й багатоповерхівки змінюються торговельними околицями, а потім відкритим простором. Вона уявляла свою квартиру й перебирала можливі зникнення. Невідомість більше не паралізувала. Що б не залишилося за дверима, вона складе опис, збере докази й розбереться.
Одинадцять років шлюбу лишалися позаду. Квартира за документами все ще була її. Попереду не існувало готової відповіді, але Оксана вперше зрозуміла: відсутність відповіді значно менш страшна, ніж життя, у якому інші вже вирішили все за тебе. На платформі вона відмовилася йти за чужим сценарієм, і тепер дорога вела її назад до дому, який міг зустріти зовсім не таким, яким вона його залишила…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
