Уранці потяг прибув до рідного міста. На знайомій платформі Оксану чекала Лідія Степанівна — у старому пальті й із в’язаною сумкою, яку носила, здається, вже два десятиліття. Побачивши сусідку, вона нічого не сказала, лише міцно обійняла. У цих обіймах було більше підтримки, ніж міг умістити будь-який розмов.
— Що відбувалося останніми днями? — запитала Оксана, коли вони попрямували до виходу.
— Тихо. Богдан з’являвся два дні тому, потім зник. Двері цілі, замок ніхто не міняв. Я наглядала.
— Дякую, Лідо.
— Ходімо. Я чайник поставила.
Над містом висіло низьке сіре небо. Дощу не було, але пізня осінь уже обіцяла швидкий холод. Дорогою Лідія Степанівна розповідала про кішку з сусіднього під’їзду, яка зникла на три дні й несподівано повернулася. Оксана слухала й думала лише про те, як переступить поріг.
Квартира залишилася на місці, однак із порога Оксана відчула в ній чужу присутність. Запах був ледь вловимим — не неприємним, просто незвичним. Так буває, коли сторонні довго розпоряджаються твоїм простором і залишають слід, який не можна побачити.
Оксана поставила валізу в передпокої й повільно обійшла кімнати, ніби перевіряла незнайоме приміщення. Велика шафа у вітальні стояла на колишньому місці, але з кількох полиць зникли книжки, і на пилюці залишилися рівні світлі прямокутники. Улюблене крісло біля вікна було відсунуте до стіни. У спальні не виявилося дзеркала над туалетним столиком — лишилося тільки порожнє кріплення. Із кухні зникла добра кавомашина, куплена Оксаною собі на минулий день народження.
Окремо кожна річ могла здатися незначною, але разом вони показували, як хтось ходив кімнатами й неквапом вибирав, що забрати. Оксана перевірила комод, потім кабінет. Основні документи й тека з довіреністю залишилися на місці.
Особливо дивними здавалися порожнечі. Не зникле дзеркало й не вартість кавомашини, а сліди їхньої колишньої присутності: кріплення на стіні, вільна ділянка стільниці, пил навколо прямокутників на книжковій полиці. Ці місця виглядали як мовчазні позначки чужого рішення. Оксана торкалася їх поглядом і щоразу повертала себе до одного: спершу зафіксувати, потім переживати. Саме звичка працювати з документами допомагала не загубитися серед образи.
Вона дістала блокнот і почала записувати зникнення: назва предмета, колишнє місце, приблизна вартість. Це була не спроба відволіктися й не захист від істерики. Оксана складала точний опис.
За годину вона сиділа за кухонним столом і доповідала Марині:
— Я вдома. Частину речей вивезли. Усе записала по пам’яті.
Адвокатка веліла оформити акт у присутності двох свідків, перелічити виявлені зникнення й зібрати підписи. Такий документ можна буде додати до позову про відшкодування збитків. Лідія Степанівна погодилася відразу. Другим свідком став Остап Іванович Мельник із п’ятого поверху, який майже завжди був удома.
Обидва прийшли приблизно за двадцять хвилин. Остапові Івановичу довелося пояснити ситуацію в загальних рисах. Він вислухав, жодного разу не перебивши, і коротко сказав:
— Правильно, що фіксуєте. Показуйте, де дивитися.
Утрьох вони знову обійшли квартиру. Оксана називала зниклі речі, сусіди звіряли опис із порожніми місцями. Акт склали у двох примірниках, указали дату й час, поставили підписи.
Коли свідки пішли, Оксана прибрала папери до решти документів. Вимила чашку — єдину, що лишилася від улюбленого набору, бо ще три теж зникли, — заварила чай і сіла біля вікна. На вулиці вже засвітилися ліхтарі. Вона була вдома, хоча дому ще належало знову стати своїм.
Богдан з’явився на третій вечір. Оксана знала, що рано чи пізно це станеться. Марина попередила, що питання його доступу до квартири треба вирішувати окремо, тому Оксана не стала вдаватися до поспішних дій і заздалегідь підготувалася до можливого візиту.
О пів на восьму пролунав дзвінок. Вона підійшла до дверей і відчинила. Богдан стояв на майданчику — зовні той самий, яким був два тижні тому, але Оксана тепер бачила перед собою іншу людину. Або, можливо, вперше дивилася на нього без звичної спроби виправдати кожну дивність…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
