— Можна зайти? — запитав Богдан.
— Ти поки що зареєстрований тут. Заходь.
Він зняв куртку й звичним рухом повісив її на той самий гачок, яким користувався багато років. Пройшов до вітальні, оглянув шафу, крісло й порожні місця на полицях.
— Ти нічого не переставила.
— Для цього не було причин.
Богдан сів на диван, Оксана вмостилася в кріслі біля вікна, яке вже повернула на колишнє місце. Кілька секунд вони мовчали. У цій кімнаті відбулися сотні їхніх розмов, але тепер звична відстань між диваном і кріслом здавалася межею.
— Мені треба все пояснити, — почав він.
— Не мені.
— Ти не знаєш усієї історії. Я опинився в безвихідній ситуації. У мене великі борги. Люди, яким я винен, почали погрожувати. Я не казав тобі, бо не хотів втягувати.
Оксана слухала, не відводячи погляду.
Колись слова про борги змусили б її негайно шукати спосіб допомогти. Вона почала б розпитувати, підраховувати заощадження, пропонувати продати щось своє. Але тепер між його бідою та її співчуттям стояв підписаний за спиною договір. Богдан не прийшов просити підтримки, поки ще існував вибір. Він з’явився пояснюватися лише після того, як обман не вдався, і ця послідовність говорила ясніше за будь-яку сповідь.
— Усе це ти зможеш розповісти слідчому. Я не та людина, перед якою тепер треба виправдовуватися.
Богдан стиснув долоні на колінах.
— Отже, заяву подала ти.
— Так.
— Ти бодай розумієш, чим це обернеться для мене й для матері?
— Розумію. Ви намагалися розпорядитися моєю квартирою за допомогою довіреності, отриманої обманом. Потім винесли майно. Я не створювала цих наслідків, Богдане. Я лише не дозволила вам завершити те, що ви почали.
Він довго дивився на неї, ніби шукав колишню Оксану, яка воліла промовчати, аби не роздмухувати конфлікт.
— Коли ти здогадалася?
— У потязі.
— Та провідниця?
— Вона мене попередила.
Богдан повільно кивнув. На його обличчі з’явився вираз людини, яка знову перевіряє розрахунки й знаходить єдину незаплановану помилку.
— Я не збирався завдавати тобі шкоди.
Оксана подивилася на його втомлене обличчя. Можливо, він і справді вірив своїм словам.
— Навіть якщо так, того, що сталося, це не змінює.
Після ще однієї паузи Богдан підвівся й сказав, що хоче забрати особисті речі. Оксана дозволила, попередивши, що залишиться в квартирі. Він пішов до спальні; звідти долинали звуки відчиненої шафи й перекладання одягу. Вона не стала стежити за кожним рухом. За двадцять хвилин він повернувся з невеликою сумкою.
— Я з’їду. Тільки дай мені кілька днів.
— Добре. Марина надішле тобі документи у справі про розлучення. Усе оформлюватиметься через суд.
Він нічого не відповів, лише кивнув і вийшов. Оксана зачинила двері, кілька митей постояла в передпокої, а потім пішла ставити чайник. Ні тріумфу, ні бажання повернути його не було. Залишилася тиша, цього разу не гнітюча, а вільна.
Розслідування розвивалося повільно. Марина попереджала про це заздалегідь: швидких підсумків чекати не слід, важливо зберігати документи й не втрачати зв’язку між окремими доказами.
Експертиза виявила, що довіреність у її теперішньому вигляді за кількома технічними ознаками відрізнялася від інших паперів, оформлених тим самим нотаріусом у той самий період. На двох сторінках не збігалися характеристики паперу, шрифту й міжрядкового інтервалу. Звичайна людина не помітила б різниці, однак фахівці зафіксували її у висновку. Це ще не доводило повної підробки документа, але давало підстави перевірити, чи не замінювали окремі аркуші після підпису.
Нотаріус Павло Миронович Левченко спочатку стверджував, що довіреність складено законно, Оксана прочитала її й підписала в його присутності. Коли слідчий показав порівняльний аналіз, він відмовився продовжувати пояснення без власного адвоката.
Роман Дорошенко після кількох допитів почав давати часткові свідчення. Він визнавав, що купував нерухомість за низькою ціною й швидко перепродував дорожче, але запевняв, нібито нічого не знав про походження довіреностей. Слідчий, за словами Марини, сумнівався в цій версії, хоча доказів спільної змови поки бракувало.
Лариса Михайлівна заперечувала все. На допит вона прийшла акуратно вдягненою, спокійною й із заздалегідь підготовленою позицією: невістка сама надала їй повноваження, а чому підписала саме такий текст — не її клопіт. Захисник у неї був досвідчений. Але проти цієї версії працювали свідчення Оксани про паркувальне місце, фотографії довіреності й розповідь Лідії Степанівни про коробки.
Справа не обіцяла завершитися швидко. Кожна сторона збирала документи, кожна нова відповідь породжувала наступний запит. Оксана розуміла, що попереду місяці очікування, але після розмови з Богданом сумнівів у неї більше не лишилося: відступати вона не буде, навіть якщо проти неї виставлять усі виправдання, які встигли підготувати…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
