Вона не стала сперечатися. Він умів бачити, що можна зробити просто, не перетворюючи це на операцію. Сергій Миколайович Ткаченко виявився чоловіком років 55, невисоким, широкоплечим, із важкими руками й звичкою мовчки дивитися кілька секунд, перш ніж заговорити.
Кабінет у нього був суворий, без зайвого. Стіл, два стільці, сейф, карта області на стіні. Левченко представила їх і відійшла в куток, даючи простір для роботи.
Ткаченко три секунди дивився на Катю, потім сказав: — Я читав рапорт Кравченка. Там три абзаци і жодної подробиці.
Він зробив паузу. — Розповідайте. — Вона розповідала три з половиною години.
Ткаченко слухав і вряди-годи ставив запитання. Точні, незручні, з тих, які ставлять не для того, щоб збентежити, а щоб перевірити внутрішню логіку розповіді. Він питав про деталі, яких зазвичай людина не помітила б.
Якою рукою Олег її штовхнув, якою рукою вона чіплялася за перекладину, з якого боку була течія в момент падіння. Вона відповідала точно, пам’ять була професійно натренована, а події тієї ночі відбилися в ній із тією особливою чіткістю, якої надають речі, що відбуваються на межі життя і смерті. Коли вона закінчила, Ткаченко довго мовчав, дивився у свої записи.
— З Бондаренком я знайомий, — сказав він нарешті. — Не особисто. За іншими справами, які не дійшли до суду з причин, що мене завжди дратували.
Він закрив блокнот. — Флешка в Левченко? — Так. — Добре.
— Мені треба провести офіційну ідентифікацію, це кілька днів. Біоматеріал із вашого колишнього дому ми вилучимо під приводом додаткових слідчих дій у справі про нещасний випадок. Бондаренко не повинен знати, що це ініційовано.
— Ви розумієте, що до моменту офіційного пред’явлення обвинувачення вам не можна з’являтися в місцях, де вас можуть упізнати його люди? — Розумію. — І що в разі витоку інформації він може почати прибирати докази? — Це перше, про що я подумала, коли вирішила не йти в поліцію одразу, — сказала вона. Він подивився на неї.
Знову ця секундова пауза. — Правильно подумали. — Він повернувся до Левченко.
— Тамаро Андріївно, ваші строки? — Десять днів, у нас лишилося сім, — сказала Левченко, глянувши на годинник. — До презентації в готелі маємо встигнути. — Ткаченко кивнув із виглядом людини, яку строки не лякають, а лише дисциплінують.
— Встигнемо. — Паралельно з тим, як Ткаченко запускав офіційний механізм: запити, експертизи, санкції, — Павло, помічник Левченко, продовжував спостереження за Інною Мельник. Інна жила в новому будинку в центрі міста, їздила на сріблястій іномарці й справляла враження людини, в якої все під контролем, якщо дивитися з вулиці.
Павло спостерігав уважніше, він фіксував маршрути, зустрічі, телефонні дзвінки — не зміст, лише факт: коли, звідки, скільки тривав. Картина складалася тривожна. Інна за останні три тижні змінила режим, стала рідше з’являтися в офісі, кілька разів зустрічалася з незнайомим чоловіком у кафе на околиці.
Стримані розмови, жодних документів на столі, обоє дивилися на вхідні двері. Вона зняла готівкою, як уже знала Левченко, велику суму. Двічі телефонувала з чужих телефонів-автоматів, які ще зрідка траплялися в місті.
— Вона відходить, — сказала Левченко Каті через кілька днів після їхньої першої зустрічі в офісі, коли Павло привіз черговий звіт. — Готує запасний аеродром. Або тому, що Бондаренко тисне на неї і вона боїться стати наступною його проблемою, або тому, що сама розуміє, що ситуація йде не туди.
— Або і те, і те, — сказала Катя. — Найімовірніше. — Левченко перегорнула сторінки.
— Нам це вигідно. Налякана людина, яка відчуває себе в пастці, зазвичай першою шукає вихід через співпрацю зі слідством. Головне, щоб вона не встигла виїхати до того, як ми висунемо обвинувачення.
Ткаченко вже оформив обмеження на виїзд за закордонним паспортом. Офіційно — для свідка у справі, яка формально ще числиться нещасним випадком. Це законно і не викличе підозр.
Катя встала, підійшла до вікна. Внизу минав звичайний міський день. Машини, люди, осінні калюжі, що відбивали сіре небо.
Десь у цьому місті Олег Бондаренко репетирував свою презентацію, домовлявся з інвесторами і, можливо, вже починав витрачати гроші, яких у нього ще не було, але які він вважав майже своїми. — Василь завтра дає офіційні свідчення? — спитала вона. — Так, о десятій ранку.
— Я буду присутня. — Як він? — Левченко помовчала. Рідкісна для неї пауза, яка означала не роздуми, а щось інше.
— Василь Іванович — це, мабуть, найкращий свідок, якого я зустрічала за 20 років практики, — сказала вона нарешті. — Не тому, що говорить багато. Тому, що говорить точно, не плутається, не намагається здаватися розумнішим, ніж є, і не боїться пауз.
— Така людина в суді варта десяти красномовних свідків. — Катя подумала, що це правда. Вона бачила таких людей у своїй колишній роботі й знала, що їх неможливо зіграти.
— Він говорить про річку як про живу істоту, — сказала вона. — Рибалка.
— Знає її так, як містянин ніколи не знатиме. — Саме це й спрацює в суді, — сказала Левченко. — Судді довіряють людям, які знають місцевість краще, ніж експертний протокол.
Наступного ранку Ткаченко прийняв свідчення Василя Івановича. У тому самому кабінеті, за тим самим столом, тільки тепер Каті в кімнаті не було. Вона чекала в коридорі, дивилася у вузьке вікно на сирий листопадовий двір і чула лише низький, нерозбірливий гул голосів за дверима.
Василь вийшов через годину сорок. Обличчя незворушне. Він виглядав так само, як коли повертався з риболовлі.
Спокійний, трохи зосереджений, із тим виразом людини, яка зробила те, що треба, і тепер готова до наступної справи. — Як? — спитала вона. — Розповів, — сказав він.
— Ткаченко задоволений? — Не бачив, щоб він був задоволений чи незадоволений. Спитав усе, що треба. Я відповів усе, що пам’ятав.
Він помовчав. — Питав про корчаку. Я пояснив, де вона стоїть.
— Вона й зараз там, нікуди не поділася. Він сказав, що пошле людей заміряти відстань від мосту. — Це важливо? — Дуже, — сказала Катя.
— Відстань допоможе перевірити напрямок течії і те, куди людина могла потрапити, якби впала з певного місця мосту. Якщо цифри не збігатимуться з версією Олега, це буде істотна невідповідність у його свідченнях. — Василь кивнув із виглядом людини, якій пояснили технічну деталь.
— Тоді правильно спитав. — Вони йшли коридором до виходу, і Катя впіймала себе на тому, що вперше за кілька тижнів відчуває не тривогу, не холодну зосередженість, а щось інше. Щось, схоже на рух уперед, справжній, фізично відчутний, коли справа перестає бути лише в її голові й починає існувати в документах, у протоколах, у кабінетах людей, які за посадою зобов’язані з нею розібратися…
