Левченко відклала маркер. — У нас є свідчення Романенка, у нас будуть свідчення Михайловича, у нас є твої матеріали з флешки, у нас будуть твої власні свідчення, підкріплені медичною експертизою, яка встановить твою особу офіційно. І в нас є Василь Іванович.
— Його свідчення про те, де саме він мене знайшов і в якому стані, вказують на істотну невідповідність версії Олега. — Саме так. Якщо прийняти версію Олега, що ти послизнулася на мосту й упала вертикально з середини прольоту, тебе мало б прибити до берега значно ближче або віднести далеко вниз у вир. Натомість тебе знайшли за двісті метрів нижче, біля берега, з характерними ушкодженнями, які відповідають падінню боком із зачепом за конструкцію, а не стрибку чи зісковзуванню.
— Це Василь Іванович опише точно, і будь-який судовий експерт щодо механізму травм підтвердить, що картина не сходиться. — Катя дивилася на схему на стіні. Вісім років її життя, розкладені по точках і стрілках, які тепер читалися зовсім інакше, ніж тоді, коли вона в них жила.
— Коли я зустрінуся з вашою людиною в обласному управлінні? — спитала вона. — Завтра. Його звати Сергій Миколайович Ткаченко, слідчий з особливо важливих справ.
— Я з ним працювала у двох попередніх справах, він із тих, хто не телефонує куди не треба і робить роботу так, як її треба робити. — Левченко зібрала папери зі столу рівною стоскою. — Він тебе допитає офіційно, це буде довго.
— Я звикла до допитів. З іншого боку столу — ні.
— Але нічого не зміниться від того, з якого боку я сиджу. Факти лишаються фактами. — Левченко подивилася на неї з тим рідкісним виразом, який Катя за ці тижні вже навчилася в ній розпізнавати.
Ні схвалення, ні співчуття, щось ближче до професійної поваги. — Саме так, — сказала адвокатка й підвелася з-за столу. — О дев’ятій ранку адресу я надішлю Василеві Івановичу на телефон.
Василь того вечора сидів у них у квартирі, пив чай і читав газету, справжню, паперову, він приніс її звідкись і розкладав на столі з ретельністю людини, для якої це ритуал, а не інформація. Рудика він залишив у селі під наглядом Галини Іванівни, яка, за його словами, кота терпіла і навіть балувала, хоч робила вигляд, що ні. — Завтра даватиму свідчення офіційно, — сказала Катя, сідаючи навпроти.
Він підвів погляд. — Слідчий з області. Левченко каже, надійна людина. — Гаразд, — сказав він.
— Вам теж треба буде за кілька днів докладно розповісти, де знайшли, у якому стані, які саме ушкодження побачили, як саме ви мене несли і в яке місце берега ми вийшли. Деталі важливі, вони не мають збігтися з версією Олега геометрично, буквально по метрах. — Василь кивнув із виглядом людини, якій не треба пояснювати двічі.
— Пам’ятаю все, — сказав він, — і метри пам’ятаю. Рибалка, звикаєш до річки, знаєш, де яке місце. — Це добре.
Він помовчав, розглядаючи газету, потім спитав, не підводячи погляду: — Ти боїшся? — Вона подумала, чесно, без рефлекторного «ні». — Не боюся, що не вийде, — сказала вона нарешті.
— Боюся, що він устигне щось зробити з людьми, які будуть свідками. Романенко в селищі в іншому регіоні, його складно дістати. Михайлович у селі, на видноті.
— Якщо Олег відчує, що Михайлович вагається, він може когось прислати. — Василь відклав газету. — Михайлович не сам у селі.
— Я поговорю з Богданом, він живе через три хати. Тихий чоловік, але не боягуз, пригляне. — Не треба підставляти людей.
— Ніхто не підставляється, — сказав Василь рівно. — Просто чоловіки частіше проходитимуть повз його двір. Це не подвиг, це сусідство…
