Вона поклала слухавку й якийсь час сиділа нерухомо. За вікном сутеніло. Листопад приходив рано, і сутінки опускалися майже непомітно.
Василь сидів навпроти й читав якусь книжку з тих, що стояли на полиці в квартирі. — Просувається? — спитав він, не підводячи погляду. — Так, — сказала вона, — просувається.
І, помовчавши, додала: — За десять днів. — Він кивнув, перегорнув сторінку. За стіною хтось готував вечерю, чувся запах смаженої цибулі й далекий звук радіо.
Найзвичайніше життя найзвичайнісіньких людей, які не знали, що в сусідній квартирі сидить жінка, яку вважали загиблою і яка планує повернутися. Катя подумала про Олега. Зараз, цієї миті, він був у своєму домі або в ресторані з Інною, або розмовляв телефоном із партнером про ділові плани.
Жив, не підозрював. Почувався розумною й удачливою людиною, яка чисто розв’язала складне завдання. Вона подумала про те, чого її вчили в слідчих органах.
Найнебезпечніший момент у справі — не початок і не кульмінація. Найнебезпечніший момент — це коли здається, що все йде за планом, і людина починає розслаблятися. Саме тоді вона робить помилки.
Саме тоді її можна брати. — Василю Івановичу, — сказала вона. Він підвів погляд.
— Дякую, не лише за річку, за все це. — Він помовчав, потім сказав коротко, без сентиментальності: — Ти б зробила те саме.
Вона подумала й чесно відповіла: — Не знаю. Може, й так.
— Значить, може, й так, — погодився він, знову опустивши погляд у книжку. За вікном остаточно стемніло. Місто жило своїм життям: вогні, машини, голоси.
Десь там, у цьому місті, цієї ж миті Павло, помічник Левченко, ішов за Інною вечірнім тротуаром і непомітно фотографував, з ким вона зустрічається і куди йде. Десь Левченко телефонувала своїй людині в обласному управлінні й пояснювала деталі операції. Десь Романенко, сидячи у своєму селищі в іншому регіоні, думав про те, що нарешті зможе повернутися до нормального життя.
А Олег Бондаренко, якому лишалося 10 днів його чистого, правильного, продуманого нового життя, ні про що не підозрював. Катя взяла з підвіконня клаптик паперу й написала на ньому одне слово. Не для когось, для себе.
Потім склала й поклала до кишені. Слово було «скоро». Десять днів — це багато й мало водночас.
Багато, якщо провести їх у порожній квартирі, дивлячись у стелю й перебираючи в голові одні й ті самі деталі, які давно перестали відкривати щось нове. Мало, якщо за ці 10 днів треба вибудувати справу, здатну встояти в суді проти людини з грошима, адвокатом і заготовленою версією подій. Катя обрала другий спосіб розпорядитися часом.
Перші два дні вона провела в Левченко. Вони працювали за довгим столом у переговорній кімнаті, яку адвокатка перетворила на штаб. Роздруковані документи, хронологічна схема на аркуші ватману, закріпленому на стіні, кольорові маркери й записи, які Левченко робила своїм дрібним, майже нерозбірливим почерком.
Катя відновлювала в деталях кожен епізод, який пам’ятала. Левченко ставила запитання, уточнювала, поверталася до одних і тих самих точок із різних боків. Це був допит, м’який і професійний, але по суті саме допит.
Катя відповідала рівно, без емоцій, бо знала: протокол не терпить емоцій, протокол терпить лише факти. — Аварія три роки тому, — сказала Левченко другого дня, коли вони дісталися цього епізоду. — Розкажи докладно, не як це виглядало тоді.
— А як це виглядає зараз, коли ти знаєш те, що знаєш? — Катя взяла маркер і позначила точку на хронологічній схемі. — Третє листопада, три роки тому. Ми поверталися з ділової зустрічі в заміському ресторані.
— Олег зустрічався з потенційним інвестором щодо житлового комплексу. Я поїхала з ним, бо він попросив, сказав, що хоче справити враження сімейної людини, це нібито важливо для цих людей. Їхали темно-сірим Мерседесом компанії, за кермом був Артем Романенко.
— Зазвичай нас возив Андрій Козак, водій, який працював з Олегом уже три роки. Того дня Олег сказав, що Козак захворів, я не перевіряла. — Що сталося на трасі? — Траса була порожня, близько 11 вечора, уже за містом.
— Романенко раптом утратив керування. Машину занесло, вона вилетіла в кювет і перекинулася. Я отримала забій плеча й розсічення на лобі.
— У Олега — садно на долоні. Романенко був неушкоджений. Олег потім сказав, що Романенко, ймовірно, задрімав або злякався зустрічної фури.
— Мені здавалося, що це логічно. — Скільки часу минуло між аварією і відходом Романенка з компанії? — Три дні. Він сказав Олегові, що знайшов інше місце.
— Олег сприйняв це спокійно, я тоді ще здивувалася, бо зазвичай він болісно реагував на несподівані звільнення. Потім це якось забулося. — Левченко кивнула, зробила нотатку.
— Романенко на допиті в Павла назвав суму, яку отримав: 200 тисяч одразу і 50 після. Він також сказав, що Олег назвав йому конкретну ділянку траси й попросив влаштувати некритичну аварію, таку, за якої пасажири злякаються, але не постраждають серйозно. Цитую дослівно за записом Павла:
«Щоб вона підписала деякі папери без зайвих запитань». — Порука, — сказала Катя. — За кредитами на житловий комплекс.
— Я підписала їх через два тижні після аварії. Олег тоді сказав, що це формальність, що банк вимагає від поручителя особистої присутності й особистого підпису. Я була налякана аварією і підписала майже не читаючи.
— Тепер я розумію, що саме для цього аварія й була. Залякати, зробити психологічно залежною, отримати підпис. А потім, коли він зрозумів, що я почала щось розуміти, перейти до радикального рішення…
