Вони вийшли на вулицю. Небо було сіре, мрячив дрібний дощ. Такий, який спершу майже не відчувається, а потім виявляється, що одяг промок наскрізь.
— Чотири дні, — сказала вона. — Чотири дні, — погодився Василь. У ці чотири дні сталося те, чого Катя не передбачила, не тому, що не могла, а тому, що людина, яку недооцінюють, іноді робить несподівані ходи.
Олег Бондаренко відчув щось недобре за три дні до презентації. Це сталося випадково, як часто стаються найважливіші речі. Він приїхав в офіс агентства, яке вже вважав своїм, щоб забрати документи для нотаріуса щодо подальшого переоформлення.
Секретарка, яку він узяв тимчасово на заміну, згадала мимохідь, що кілька днів тому вранці двері колишнього кабінету власниці виявилися незамкненими. Хто заходив, вона не бачила.
Пояснити, чому кабінет виявився незамкненим, вона не могла. Олег кивнув, нічого не виказав. Вийшов, сів у машину.
Дістав телефон і набрав номер свого адвоката. Немолодого чоловіка з м’ясистим обличчям і репутацією фахівця з делікатних справ. — Мені треба перевірити одну річ, — сказав він.
— Неофіційно. В агентстві, можливо, був сейф, про який я не знав. Хто заходив і що міг узяти.
Адвокат помовчав. — Це потребує часу. — Часу немає.
— Три дні. — Зрозумів. — Олег поклав слухавку.
Сидів у машині, дивився крізь лобове скло на мокру вулицю. Розумна людина вміє слухати свій неспокій. Не панікувати, не ігнорувати, а слухати.
Неспокій зараз казав йому, що щось зрушилося. Щось дрібне, непомітне, але зрушилося. Інна зателефонувала того ж вечора.
— Мені треба з тобою поговорити, — сказала вона. Голос був рівний. Надто рівний.
Так розмовляють люди, які репетирували цей дзвінок кілька годин. — Приїжджай. — Ні, давай зустрінемося в нейтральному місці.
— У ресторані. — Він зробив паузу. Секунду, не більше.
— Добре. О восьмій. — Це був ресторан, у якому вони зустрічалися на самому початку.
Ще коли він вибудовував із нею ділові стосунки, паралельні шлюбу. Інна прийшла рівно о восьмій, у темному пальті й із виразом обличчя, який Олег бачив уперше. Під контролем, але насилу.
— Мене викликали на допит, — сказала вона, щойно вони сіли. — Як свідка. У справі про нещасний випадок.
Олег не дав собі здригнутися. — Коли? — Три дні тому. Я не сказала тобі одразу, бо хотіла спершу зрозуміти, що відбувається.
— І що відбувається? — Слідчий з обласного управління. Не Кравченко. Інший, з іншого відділу.
— Питав про наше ділове листування, про договір щодо реструктуризації, про дату його підписання. Хотів бачити чернетки. — Вона дивилася на нього.
— Олеже, якщо це знову відкрили як кримінальну справу… — Це не кримінальна справа, — сказав він спокійно. — Це перевірка за заявою страхової компанії. Стандартна процедура за великих виплат.
— Ти впевнений? — Абсолютно. — Він говорив це впевнено і в цю мить майже сам собі вірив, але під столом його рука стиснула телефон із силою, якої він не помічав. Інна помовчала.
— Я хочу знати, — сказала вона, — що буде, якщо… — Вона не закінчила. — Нічого не буде, — сказав він. — Усе чисто.
— Я все передбачив. — Вона кивнула. Він не знав, вірить вона йому чи ні.
Раніше він це відчував. Тепер щось у ній закрилося, стало непрозорим. Вони розійшлися через 40 хвилин, і вже на вулиці, йдучи до машини, Інна Мельник дістала телефон.
Не основний, той, який вона купила тиждень тому в маленькій крамничці за готівку. І написала одне повідомлення. Адреса в повідомленні була адресою Тамари Андріївни Левченко…
