Бумеранг долі: чоловік пішов до коханки, залишивши дітей ні з чим, але через роки на нього чекав неприємний сюрприз

Матвій відвідував його тільки в рамках лікарських обов'язків. Заходив, перевіряв стан, давав вказівки медсестрам, йшов. Ніяких особистих розмов. Ніяких емоцій. Тільки професіоналізм. Григорій щоразу намагався заговорити з ним. Просив залишитися, поговорити, вислухати. Матвій відповідав коротко: «Мені потрібно до інших пацієнтів», — і йшов. Він не був жорстоким. Просто відстороненим. Наче перед ним лежав не батько, а просто черговий хворий.

Одного ранку Григорій попросив медсестру зателефонувати Матвію. Сказав, що хоче серйозно поговорити. Медсестра передала прохання. Матвій прийшов в обідню перерву, сів на стілець біля ліжка.

— Я слухаю, — сказав він рівно.

Григорій лежав, дивлячись у стелю. Говорити було важко — не фізично, а морально. Слова застрявали в горлі.

— Матвію, — почав він хрипко, — я розумію, що не маю права просити тебе про щось. Але я хочу, щоб ти знав. Я всі ці роки стежив за вами з братом. Здалеку. Дізнавався, як ви живете, чого досягли.

Матвій насупився.

— Стежив? — запитав він з недовірою.

— Так, — кивнув Григорій. — Я питав у старих сусідів. Іноді бачив вас здалеку на кладовищі, коли ви приходили до матері. Я знав, що ти став лікарем. Що Єлисей — юрист. Я… Я пишався вами.

— Пишався? — Голос Матвія став холоднішим за лід. — Ти не маєш права пишатися нами. Ти не маєш до наших успіхів ніякого відношення. Ми стали тими, хто ми є, всупереч тобі, а не завдяки.

Григорій заплющив очі. Слова сина різали, як скальпель.

— Я знаю, — прошепотів він. — Я все знаю. Я не прошу пробачення. Я просто хочу… Хочу побачитися з вами. З тобою і Єлисеєм. Поговорити. Хоча б раз.

— Навіщо? — запитав Матвій. — Що зміниться від цієї розмови?

— Нічого, — визнав Григорій. — Але мені потрібно сказати вам. Сказати, як я шкодую. Як я шкодую про те, що зробив. Як я провів усі ці роки в пеклі, яке сам собі влаштував.

Матвій встав.

— Твої жалі — це твоя проблема, — сказав він жорстко. — Ти зробив вибір п'ятнадцять років тому. Ти вибрав свободу, легке життя, іншу жінку. Ти вибрав кинути вмираючу дружину і двох дітей. Тепер живи з цим вибором. Один.

— Матвію, будь ласка… — Григорій спробував піднятися на ліжку, але біль пронизав тіло. Він застогнав, упав назад на подушку.

Матвій стояв нерухомо, дивлячись на батька. Усередині щось ворухнулося — жалість, співчуття. Але він придушив ці почуття. Ні. Він не має права жаліти цю людину. Матір не жаліли. Їх з братом не жаліли.

— Коли тебе випишуть через тиждень, тобі дадуть довідку. Іди й оформлюй інвалідність, — сказав Матвій діловито. — Ти зможеш отримувати пенсію. Її вистачить на скромне життя. Ось і все, що я можу для тебе зробити як лікар. Решта — не моя компетенція.

Він розвернувся і попрямував до дверей.

— Я один, — прошепотів Григорій услід. — Мені нікуди йти. Допоможи мені. Синку.

Матвій зупинився біля дверей, але не обернувся.

— Ти залишив нас одних, коли ми були дітьми, — сказав він тихо. — Нам теж нікуди було йти. Але ми впоралися. Тепер твоя черга справлятися. Ти дорослий чоловік. Розберешся.

Він вийшов, зачинивши за собою двері.