Назар бачив цю механіку раніше з боку служби. Коли справу шиють чесно, у ній є опір матеріалу: деталі не сходяться, люди сперечаються, факти перевіряють, версії ламаються і збираються наново. Тут опору не було. Усе йшло надто гладко, як по заздалегідь прорізаній колії. Слідчий ставив запитання не для того, щоб почути відповідь, а щоб заповнити порожні клітинки протоколу. Поняті дивилися повз. Оперативники не дивувалися знахідці. І чим рівніше працювала ця машина, тим ясніше ставало: його не помилково затримали, його цілеспрямовано перемелювали.
І ось тепер цей винний стояв у камері слідчого ізолятора номер п’ять, у старому корпусі, де стіни давно просочилися тютюном, потом, дешевою баландою, хлоркою й особливою тюремною вогкістю. Камера була розрахована на шістьох, але всередині тримали одинадцятьох. Два яруси залізних нар уздовж стін. Стіл, прикручений до підлоги. Унітаз за брудною пластиковою завісою в кутку. Два маленькі вікна під стелею, ґрати, за якими тьмянів жовтневий вечір.
Назар не затримував погляду на деталях довше, ніж було потрібно. Він зчитував простір, як колись зчитував незнайомі приміщення перед штурмом: вихід, сліпі зони, предмети, які можуть стати зброєю, люди, їхнє розташування, напруження плечей, руки, очі.
Такий огляд збоку міг здатися холодним, майже бездушним. Але для Назара це був спосіб не дати страху імені. Коли розумієш, де двері, де кут, хто правша, хто ховає руку під тілогрійкою, хто боїться сильніше за інших, простір перестає бути хаосом. Він стає схемою. У схемах можна шукати слабкі місця, а отже — жити ще одну хвилину. В ізоляторі хвилина іноді коштує дорожче за свободу, бо саме з хвилин потім складається шанс дочекатися суду.
На нижній шконці біля вікна розвалився огрядний чоловік років п’ятдесяти, з перебитим носом, пухким обличчям і важкими повіками. На пальцях — масивні персні, на передпліччях з-під закачаних рукавів проступали татуювання. Він перебирач чотки й не поспішав підводити голову. Справжнє його ім’я Назар дізнається пізніше — Степан Калита. У камері ж його називали Боровом. Положенець. Смотрящий. Людина, чиє слово тут заміняло закон.
Біля нього трималися четверо. Сом — худий, жилавий, із каламутними очима й гострим предметом, схованим біля пояса. Глиба — кремезний, із шиєю борця й кулаками, звиклими тиснути, а не бити. Лезо — довгий, незграбний, із небезпечною плавністю в рухах і звичкою ховати бритву в рукаві. Малий — молодий, нервовий, із бігаючим поглядом і жорстокою усмішкою людини, яка самостверджується на чужому страху.
За столом сиділи шестеро звичайних арештантів. Літній чоловік в окулярах, акуратна сива борідка, тонкі пальці вчителя. Блідий хлопець років двадцяти, ще не звиклий не здригатися від кожного гучного звуку. Чоловік із втомленим обличчям роботяги. Ще троє — сірі, стиснуті, давно навчені бути непомітними. Коли Назар увійшов, вони завмерли й опустили очі. Вони знали, що зазвичай буває з новачками…
