Після цього лист ніби й далі лежав у Назара в долоні, хоча конверт уже був схований. Він знав, що на волі все вирішують не лише правда й дружба. Лист могли загубити, перехопити, не встигнути відправити. Руденко міг бути у відрядженні, міг не відразу повірити, міг виявитися зв’язаним службовими обмеженнями. Але Назар чіплявся за цю нитку. В ізоляторі надія рідко буває ширшою за тонку смужку паперу.
Два дні Назар жив очікуванням. Щоб не дати думкам розірвати себе, він тренувався: відтискався від підлоги, підтягувався на трубі, працював із власною вагою, повторював рухи повільно й безшумно. Тимко спершу просто дивився, потім підійшов.
— Навчите?
— Навіщо тобі?
Хлопець знітився.
— Щоб не боятися.
Назар якийсь час мовчав, потім кивнув.
— Страх нікуди не зникне. Але можна навчитися не віддавати йому руки й ноги.
Він показував просте: як закритися від удару, як піти з лінії, як бити не красиво, а правильно — у вразливі точки, щоб виграти секунду й вижити. Через день до них приєднався роботяга, потім ще один мужик. Миронович сидів на шконці й спостерігав, як у камері, де раніше вчили підкорятися, вперше вчать триматися на ногах.
Через п’ять днів прийшла відповідь. Не листом — через адвоката.
Захисника звали Лев Климчук. Колишній юрист військової системи, високий, сивий, з уважними очима й сухими жестами людини, яка не марнує слів. Його провели до кімнати для переговорів, і Назар одразу зрозумів: Руденко не просто отримав листа, він підняв усіх, до кого міг дотягнутися.
Климчук розкрив теку.
— Назаре Андрійовичу, новини хороші. Ваш колишній командир перевірив алібі. У той час, коли вам приписують закладку наркотиків, ви перебували в офісі Романа Верби. Є запис із камер, журнал відвідувань, підписи. Фізично ви не могли бути вдома.
Назар видихнув. Перша тріщина.
— Далі, — продовжив адвокат. — На пакеті з наркотиками немає ваших відбитків. Узагалі. Є сліди двох невідомих осіб. Отже, версія слідства про ваше зберігання не витримує критики.
Друга тріщина.
— І ще. Камера під’їзду зняла двох чоловіків за годину до обшуку. Один піднімався на ваш поверх із сумкою й вийшов через п’ятнадцять хвилин. Запис уже збережено. Крім того, партія речовини збігається з тим, що рік тому проходило в іншій справі як речовий доказ. Хтось виніс її зі складу. Один із людей, які мали доступ, пов’язаний зі слідчим Лисенком.
Третя тріщина стала вже не тріщиною, а розломом.
Климчук говорив сухо, майже без виразу, але Назар чув за кожним фактом роботу людей назовні: хтось переглядав години записів, хтось піднімав журнали доступу, хтось зіставляв номери пакетів, хтось змушував мовчазні папери нарешті заговорити. Йому все життя здавалося, що порятунок — це біг під вогнем, винесення пораненого, короткий наказ у рацію. Тепер порятунок виглядав інакше: тека, копія, печатка, клопотання, підпис. І від цієї паперової війни залежала його свобода не менше, ніж колись життя заручників від штурмової групи.
— Що це дає?
— Ми подаємо клопотання про нові експертизи й перевірку дій слідчого. Якщо тиск не послабшає, за кілька місяців ви будете вдома.
— Кілька місяців — довго.
— Для системи це швидко, — сухо сказав Климчук. — Але є ще. Руденко домігся захисту вашої родини. Оксану й Соломію вивезли в безпечне місце під нагляд людей, яких підключив Руденко. Купець до них не дістанеться.
Назар відкинувся на спинку стільця й на секунду заплющив очі. Уперше за весь час від моменту арешту він відчув, як туга петля навколо грудей трохи послабла.
— Дякую.
— Дякуватимете Руденкові. Він сказав: під час тієї операції ви закрили його собою, тепер його черга.
Назар ледь помітно усміхнувся. Уламок, що лишив рубець на обличчі, колись пройшов туди, де мав стояти Остап. Борги між такими людьми не записують, але пам’ятають.
Радість тривала недовго. Увечері того ж дня до камери привели нового арештанта. Представився Креслярем. Чоловік близько сорока, приємне обличчя, розумні очі, акуратна мова. Сказав, що інженер, стаття за шахрайство, підставили конкуренти. Він швидко став своїм: ділився передачами, розповідав історії, уважно слухав, не ліз уперед. Тимко до нього потягнувся, Миронович теж поставився тепло. Навіть Назар перші дні не відчував прямої загрози.
На третій вечір Кресляр підсів до нього, коли решта вже дрімали.
— Назаре, мені треба сказати дещо. Ти в небезпеці.
— Кажи.
— Коли мене вели на допит, я чув розмову двох оперативників. Вони говорили про твою доньку. Сказали, що знають, де вона зараз, і можуть влаштувати нещасний випадок. Машина, п’яний водій, усе ніби випадково.
Назар підвів на нього очі. Слова були страшні, але щось у них стояло надто рівно. Надто вчасно з’явилася ця людина. Надто зручно почув те, що мало вдарити Назара в найслабше місце.
— Звідки саме чув?
— У коридорі. Наручники знімали. Вони поруч говорили, думали, я не слухаю.
— Дякую, — сказав Назар нейтрально. — Я подумаю.
Кресляр кивнув, навіть поклав руку йому на плече, ніби співчував, і пішов на свою шконку. Вранці Назар відвів Мироновича в куток біля завіски.
— Перевірте Кресляра.
— У якому сенсі?
— Він надто вчасно з’явився. Надто швидко став своїм. І надто точно тисне на доньку.
Миронович зрозумів одразу.
— Думаєте, підсадний?
— Думаю, Дід мене перевіряє.
Записка пішла тим самим каналом. Відповідь прийшла до вечора: «Кресляр не інженер. Людина Діда. Підсадили до тебе. Завдання — зрозуміти слабкі місця, вивести на помилку. Обережно».
Назар прочитав і всміхнувся. Значить, Дід поважав його, але не довіряв. І це було розумно. Тепер Кресляр ставав не загрозою, а каналом…
