Тиждень минув у настороженій тиші. Боров до камери не повернувся. Сом, Глиба, Лезо й Малий ходили тихіше, ніж раніше, намагалися не зустрічатися з Назаром поглядом. Камера повільно змінювала дихання. Мужики за столом стали говорити трохи вільніше. Тимко одного разу навіть усміхнувся — несміливо, ніби перевіряв, чи не покарають за це.
Потім Назара викликали на побачення.
Оксану він побачив крізь каламутне скло переговорної й відчув, як холод пройшов по спині. Вона схудла, обличчя стало гострим, під очима лягли тіні. Волосся було зібране абияк, руки тремтіли, коли вона брала телефонну трубку.
— Привіт, — сказала вона, і голос зірвався.
— Привіт, рідна. Що сталося?
Оксана мовчала секунд десять. Назар бачив, як вона збирається, як ковтає сльози, як намагається не розсипатися перед ним.
— До нас приходили люди. Двоє. Без форми. Сказали, що від Купця. Показали фотографії Соломії біля школи. Сказали: якщо ти не підпишеш зізнання, з дівчинкою станеться нещастя.
Назар стиснув трубку так, що побіліли пальці. Усередині піднялася знайома хвиля — не гаряча лють, а чорний крижаний приплив, який колись робив його небезпечним у бою. Він змусив себе дихати повільніше.
— Де Соломія зараз?
— У мами. В іншому місті. Я відправила її туди, сказала, що так треба на канікулах.
— Правильно зробила. Слухай мене уважно. Ти ні в чому не винна. Жодних паперів не підписуєш. Ні проти мене, ні будь-яких інших. Зрозуміла?
— Але вони говорили про Соломію…
— Соломію я захищу. Ти візьми відпустку. Їдь до матері теж. Нехай ви обидві побудете там місяць. Поки все не зрушить.
— Як ти захистиш нас звідси? Ти ж за ґратами.
— У мене є люди назовні. Побратими. Вони допоможуть. Головне — ви з донькою не повинні залишатися вдома самі. Пообіцяй.
Оксана кивнула, витираючи щоки.
— Обіцяю.
— Я люблю тебе. І Соломію. Передай їй, що батько розбереться.
— Вона сумує.
— Я теж. Дуже.
Оксана хотіла сказати ще щось, але за склом уже заворушився конвоїр, нагадуючи про час. Вона притиснула долоню до прозорої перегородки, і Назар підняв свою з іншого боку. Між їхніми пальцями лишалися скло, ґрати, чужі рішення, підкуплений слідчий і страх за дитину. Але в цьому жесті було те, чого не змогли відібрати ні обшук, ні камера, ні погрози Купця: вони все ще були родиною, і Назар тримався саме за це.
Побачення закінчилося надто швидко. Коли Назара вели назад коридором, бетонні стіни здавалися вже не просто стінами, а кліткою, крізь яку ворог дістає до родини. Купець перейшов межу. Погроза дитині перетворювала всю історію з тюремної гри на війну. А війну Назар знав краще, ніж будь-хто з людей Купця.
У камері він сів за стіл і дістав папір. Лист був адресований Остапові Руденку, колишньому командирові, людині, з якою Назар пройшов штурм захопленої навчальної будівлі і якій довіряв як братові. Писав довго, дрібним, рівним почерком. Підстава з наркотиками. Купець. Слідчий Лисенко. Погрози Оксані. Фотографії Соломії. Дати, імена, обставини. Прохання перевірити все й захистити родину.
Офіційною поштою лист відправляти було не можна: Лисенко міг перехопити. Назар передав конверт Мироновичу.
— Зможете через дружину? Нехай відправить звичайною поштою, як приватний лист.
— Зроблю, — кивнув старий. — Вона прийде на передачу післязавтра…
