Ближче до вечора Андрій, дівчатка, Роман і Олеся вирушили на цвинтар. Тепер доріжка під деревами була зеленою, а крізь молоде листя падало тепле світло. Біля могили Оксани вони запалили білі свічки й розставили їх серцем. Андрій поклав на граніт свіжий букет.
— Ти зробила те, чого не зумів ніхто з нас, — промовив він. — Повернула до життя наш дім і нас самих.
Мар’яна й Дарина опустилися навколішки, як у той туманний ранок, коли Андрій уперше їх побачив. Але тепер їхній одяг був сухий, а в обличчях не лишилося колишнього відчаю.
— Мамо, ми вчитимемо інших так, як ти вчила нас, — пообіцяла Мар’яна.
— І посадимо ще більше лілій, — додала Дарина. — Щоб ти могла побачити їх із неба.
Роман стояв трохи осторонь, стискаючи шапку.
— Дякую за шанс, на який я не заслуговував, — сказав він тремтячим голосом. — Ти повірила в мене, коли я сам уже не вірив.
Олеся запалила останню свічку й тихо промовила, що Оксана продовжує жити в кожній людині, яку навчила дбати й прощати. Вітер ковзнув пагорбом, зірвав із букета кілька пелюсток і підняв їх над могилою.
— Подивися, Оксано, — прошепотів Андрій, дивлячись угору. — У нас знову є дім, у якому лунає сміх.
Він узяв дівчаток за руки. Вони пішли назад доріжкою, а поруч крокував Роман. Сонце пробивалося крізь листя, і в його м’якому світлі Андрій нарешті зрозумів: смерть здатна обірвати голос і зупинити серце, але їй не під силу знищити добро, одного разу віддане іншій людині.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.