Що більше спливало документів і свідчень, то ясніше ставало: Ларису чекає не тільки світська ганьба. Їй доведеться відповідати перед судом, і перспектива провести роки за ґратами вже не здавалася далекою загрозою. Її влада розсипалася не гучно, а буденно: підписи, протоколи, дзвінки адвокатів, свідчення людей, які раніше боялися говорити.
Тарас і Соломія тим часом трималися поруч. Їхня близькість не виникла раптово, як у красивих казках. Вона складалася зі спільного болю, довіри, довгих мовчань і того першого дня, коли Соломія не пройшла повз, а він, голодний, поділив останнє. Між ними було надто багато пережитого, щоб назвати це простим почуттям. Але саме тому воно виявилося міцним.
Коли найгостріші події лишилися позаду, вони побралися по-справжньому. Без примусу, без торжествуючої Лариси, без шепоту за спиною. Невелика церемонія відбулася тихо. Поруч були тільки ті, хто приходив не подивитися на скандал, а підтримати. Соломія дивилася на Тараса спокійно й відкрито, а він уперше за багато років відчував, що не стоїть на порозі чужого життя, чекаючи, коли його виженуть.
Після церемонії вона взяла його за руки.
— Тарасе, — сказала вона, все ще обережно звикаючи до імені, — ми можемо зробити більше, ніж просто пережити це. У нас є можливості. Давай допоможемо тим, хто зараз живе так, як жив ти. Бездомним, дітям без захисту, людям, яких місто звикло не помічати.
Він довго дивився на неї. В очах спалахнули біль і рішучість.
— Я не знаю важливішої справи. Якщо все, що сталося, може стати початком допомоги для інших, значить, ми зобов’язані спробувати.
У наступні місяці вони створили фонд. Гарної назви було замало: за нею почалася важка праця. Треба було шукати приміщення, домовлятися з фахівцями, перевіряти програми, розмовляти з тими, хто вважав бідність особистою провиною людини. Соломія вміла домагатися уваги, а Тарас знав, де саме допомога не повинна перетворюватися на чергову холодну формальність.
Він наполягав на простих речах, які збоку здавалися дрібницями: щоб із людьми розмовляли спокійно, щоб не змушували їх доводити своє приниження, щоб їжа була гарячою, а ліжко — чистим. Соломія слухала й розуміла: саме такі деталі повертають гідність швидше за гучні гасла.
Іноді йому було важко. Запах нічного холоду, вигляд порожніх очей на лавках, обережні руки людей, які приймають їжу, повертали його туди, звідки він ледь вибрався. Але він не відвертався. Він надто добре пам’ятав, який вигляд має світ знизу, щоб дозволити собі байдужість…
