Ліфт м’яко піднявся на двадцять перший поверх. За дверима тягнувся тихий коридор із темно-синім килимом і тонким геометричним візерунком. Артем обирав його кілька років тому, думаючи про просте відчуття: людина, яка йде пізно вночі до свого номера, має розуміти, що нарешті опинилася там, де можна видихнути.
Тепер видихнути не вдавалося. У пам’яті ще звучали слова Павла Миколайовича про термінове питання безпеки.
Артем знайшов потрібні двері, приклав картку до замка й увійшов. Номер виявився просторий, кутовий, із двома вікнами. Верхнє світло він вмикати не став, залишив лише теплу приліжкову лампу.
Ладу він поклав на широке ліжко. Дівчинка трохи повернулася, але не прокинулася. Артем обережно зняв із неї куртку, звільнив руки по одному рукаву й укрив ковдрою. Штурман випав на покривало; Лада намацала його уві сні й підтягла до грудей.
Кілька секунд батько стояв поруч. Для неї вечір уже закінчився благополучно: дорослі перестали сперечатися, з’явилася кімната з великими вікнами, сніданок пообіцяли навіть ведмедику. Їй не потрібно було знати, що внизу залишилися питання, які не розв’язувалися звільненням одного керівника.
Артем відійшов до вікна. Нічне місто за склом жило повільно й невпинно. Вулицями рухалися поодинокі фари, у будинках горіли окремі вікна, темна смуга води ділила вогні на дві нерівні частини.
Телефон завібрував. Павло Миколайович говорив тихіше, ніж звичайно.
— Три тижні тому ми проводили планову перевірку камер, електронних доступів і журналів входу. Виявили невідповідність.
— Яку?
— За останні два місяці хтось кілька разів заходив у систему керування готелем. Переглядав бронювання, доступи до номерів і фінансові звіти. Використовувався чинний обліковий запис співробітника, який у цей час перебував в іншому місці.
Артем повернувся спиною до ліжка, хоча Лада міцно спала.
— Чий запис?
— Олега Віталійовича.
— Він знав?
— Стверджує, що ні. Час деяких входів ми перевірили: він справді перебував поза готелем, і це підтверджується.
— Отже, його даними користувався хтось інший.
— Так.
— Коли це почалося?
— Близько трьох місяців тому.
Тоді Артем якраз поїхав у тривале відрядження. Збіг не доводив вини, але змушував уважніше придивитися до строків. Хтось обрав чужий обліковий запис, знав внутрішню будову системи й діяв досить обережно, щоб порушення виявилися лише під час планової перевірки.
— Чому ви не повідомили одразу?
На тому кінці запала пауза.
— Вирішили спершу розібратися самі. Не хотіли відволікати вас під час поїздки.
— Це була помилка.
— Згоден.
Артем не підвищив голосу. Факт не ставав менш серйозним від того, що виконавчий директор визнавав прорахунок.
— Хто знає про перевірку?
— Я, начальник служби безпеки Борис Данилович Ткаченко і системний адміністратор.
— Більше ніхто?
— Наскільки мені відомо, ні.
— Дані лише переглядали чи змінювали?
— Поки що не встановили. Є ознаки вивантаження окремих файлів, але висновки робити рано.
— Жодних висновків без підтвердження. Збережіть журнали й обмежте доступ так, щоб не знищити сліди.
— Уже займаємося.
Артем дивився на власне відображення у склі. За один вечір готель показав дві хвороби: відкриту, помітну кожному в лобі, і приховану, що існувала всередині електронної системи. Перша трималася на впевненості, що принижена людина не зможе заперечити. Друга — на впевненості, що ніхто не стане уважно читати журнали.
— Є ще дещо, — сказав Павло Миколайович. — Камера в службовому коридорі вимкнулася сьогодні о двадцять третій двадцять п’ять.
— Збій?
— Системний адміністратор перевірив. Її вимкнули вручну через панель керування.
Артем не став пов’язувати час вимкнення зі своїм приїздом. Ніхто в готелі не міг заздалегідь знати, що він змінить маршрут і зупиниться тут. Значення мав інший факт: хтось навмисно створив у службовій зоні ділянку без відеозапису.
— Не вмикайте камеру до фіксації стану системи, — розпорядився він. — Спершу збережіть дані про вимкнення. Потім відновіть спостереження.
— Зрозумів.
— Борис Данилович зараз у будівлі?
— Так. Він чекає в приміщенні служби безпеки й хоче поговорити особисто.
Артем подивився на сплячу доньку. Розмова могла зачекати кілька хвилин, але залишати Ладу саму він не збирався.
— Підніміться до мене. Побудете тут, поки я спущуся. І нікому не повідомляйте, що саме нам відомо.
— Буду за п’ять хвилин.
Артем прибрав телефон. Ніч, яку він вважав закінченою після зачинених дверей ліфта, відкривала другий шар — тихіший і небезпечніший за перший…
