Марина все ще стояла за стійкою консьєржа. Темне волосся було акуратно зібране, руки складені перед собою, але переплетені пальці виказували напруження.
Артем підійшов до неї.
— Ви бачили те, що відбувалося, від самого початку?
— Так.
— Чому не втрутилися?
Вона не відповіла одразу. Не тому, що не знала причини, а тому, що їй було важко вимовити її при колегах.
— Олег Віталійович міг звільнити мене без пояснень. Раніше він уже позбувся співробітниці після скарги гостя. Вона сказала правильну річ, але не тим тоном, який йому сподобався. За тиждень її тут не було.
Марина опустила очі.
— У мене виплати за квартиру. Я не могла залишитися без роботи.
— Розумію.
— Але це не виправдання, — додала вона. — Принаймні для мене самої.
— Ні, не виправдання. Пояснення. Це різні речі.
Дівчина підвела погляд.
— Боятися було природно, — сказав Артем. — Ненормальне інше: у компанії склалася система, за якої співробітник бачить несправедливість, але ризикує місцем, якщо спробує її зупинити. За таке середовище відповідає керівництво. Зокрема і я.
На обличчі Марини з’явився подив. Вона явно чекала докору, а не визнання власника у власній відповідальності.
— Формальний канал для звернень у нас є, — вів далі Артем, — однак він не захищає тих, хто повідомляє про порушення. Ми повністю його перебудуємо. Повідомлення надходитимуть напряму, минаючи безпосереднього начальника, і жоден керівник не зможе приховати звернення або покарати автора.
Марина слухала мовчки.
— Із наступного тижня ви почнете виконувати обов’язки старшого менеджера з гостьового сервісу. Ваше завдання — зробити так, щоб подібна сцена більше не повторилася в цьому лобі.
— Я не певна, що заслужила підвищення після того, як промовчала.
— Саме тому спершу йдеться про виконання обов’язків. Вам доведеться довести не мені, а собі, що наступного разу ви вчините інакше. Я бачив, як ви дивилися на Ладу. Ви розуміли, що з нею відбувається. Тепер це розуміння має стати дією.
Марина глибоко вдихнула.
— Я постараюся.
— Не намагайтеся здаватися безпомилковою. Створіть умови, у яких люди зможуть визнати помилку й виправити її, поки вона не стала чужою бідою.
Лада весь цей час стояла поруч і терпляче слухала. Нарешті вона смикнула батька за руку.
— Тату, а кімнату нам тепер дадуть?
Напруження в залі послабшало. Кілька людей усміхнулися, а чоловік у барі нарешті опустив телефон. Павло Миколайович кашлянув, приховуючи усмішку.
— Так, дадуть.
— З великим вікном?
— З великим.
— І зі сніданком?
— Обов’язково.
Лада глянула на ведмедика.
— Штурману теж можна?
Артем повернувся до Павла Миколайовича.
— Штурман — це ведмедик.
— Я зрозумів, — серйозно відповів той. — Штурмана теж запрошено.
Дівчинка піднесла іграшку до обличчя.
— Чув? Тебе запросили.
Поки Павло Миколайович оформлював номер, Артем знову сів у крісло. Лада вмостилася поруч, притулилася до його плеча й поклала ведмедика на коліна. Лобі поступово поверталося до нічного ритму, але вже не могло стати колишнім. Люди в барі знову заговорили, не вдаючи, ніби нічого не сталося.
Один із них зустрівся з Артемом поглядом і коротко кивнув. Артем відповів таким самим кивком.
— Ти сердишся? — спитала Лада.
Він прислухався до себе.
— Ні.
— Тоді тобі сумно?
— Трохи. Мені важко від того, що таке стало можливим тут.
— Дідусь би засмутився?
— Напевно. Але він зрадів би, якби побачив, що ми не зробили вигляд, ніби все нормально.
Лада замислилася й почала поправляти пришите вухо Штурмана. Артем дивився на неї й відчував, як нічне напруження потроху відступає.
Павло Миколайович повернувся з карткою.
— Двадцять перший поверх. Кутовий номер, два вікна.
— Дякую.
— Я дізнався про ваш приїзд лише після дзвінка, — сказав виконавчий директор. — Інакше спустився б раніше.
— Я не хочу, щоб моя присутність змінювала поведінку персоналу. Важливо, щоб тут однаково зустрічали будь-яку людину — незалежно від того, приїхав власник чи той, кого ніхто не знає.
— Розумію.
— Уранці обговоримо систему звернень і захист співробітників. Нинішній канал треба зробити справді незалежним.
Артем підняв задрімалу Ладу на руки, взяв сумку й попрямував до ліфта. Дівчинка поклала голову йому на плече, Штурман звисав із її розслабленої руки.
Перед тим як двері зачинилися, Павло Миколайович неголосно промовив:
— Артеме Іллічу, є ще одне питання. Воно стосується безпеки й не терпить довгого відкладання.
Артем подивився на сплячу доньку.
— Дайте нам кілька хвилин влаштуватися. Потім зателефонуйте й розкажіть усе по черзі.
Двері зійшлися, відділивши їх від лобі. Розмова про несправедливість закінчилася, але ніч іще не відпустила готель…
