Стара прикусила губу й на кілька секунд відвернулася. Потім продовжила: «Найважче було не в болю. За рік чи два він ущух. Рубці тільки свербіли ночами, особливо в сиру погоду».
Не зовнішність змушувала її ховатися. Красунею вона себе не вважала й раніше. Справжньою в’язницею стало рішення, колись ухвалене в лікарні: ніхто й ніколи не повинен бачити.
Перший рік приховувати було просто. На другий вона вже не могла пояснити, навіщо так довго мовчала. Через десять років здавалося, що зізнаватися запізно. За двадцять страх перетворився на таку саму частину тіла, як і рубець.
«Я боялася не відрази, а жалю. Жаль применшує людину, робить її слабкою й безпорадною. А мені все життя доводилося тримати дім, працювати, дбати про чоловіка, а потім давати собі раду з самотністю. Я не могла дозволити комусь вважати мене слабкою».
Після переїзду Галина влаштувалася до заводської контори. Одна зі співробітниць, Таїсія, знала, що в неї болить спина, але не здогадувалася про причину.
Під час спільного пікніка стояла спека, і Галина розстебнула верхній ґудзик кофти. Таїсія випадково помітила край рубця над лопаткою. Вона притисла долоню до рота й промовчала, однак від того дня почала розмовляти з колегою перебільшено м’яко, як із тяжко хворою.
Після цього Галина цілий рік носила закриті водолазки навіть улітку. Їй легше було терпіти спеку, ніж знову побачити в чужому погляді ту обережну жалість.
Ксенія тихо спитала про врятовану дівчинку.
«Жодної подряпини, — відповіла Галина Федорівна. — Мені потім розповіли. Її мати приїздила, поки я лежала в лікарні, але мене вже повезли. Ми теж невдовзі перебралися до міста. За кілька років село спорожніло, жителі роз’їхалися, і всі зв’язки обірвалися».
«Ви самі ніколи їх не шукали?»
Стара довго слухала, як гілка шкребеться об шибку. «Ні. Навіть думки такої не було. Я полізла в будинок не заради подяки. Дитина кричала, а я опинилася поруч. У таку мить не вибирають — спершу біжиш, потім думаєш. А подумати я не встигла».
Після пожежі Галина боялася газетярів, урочистих промов і медалі, яку їй могли вручити. Їй хотілося одного: щоб її лишили в спокої й перестали дивитися як на героїню або нещасну.
Вона поставила склянку на тумбочку. «Тепер ти знаєш усе. Якщо захочеш, можеш розповісти дівчатам у сестринській. Мені вже байдуже. Я втомилася захищати цю таємницю».
«Без вашого дозволу я не сказала б ані слова, — відповіла Ксенія. — Це ваша історія. Лише ви маєте право вирішувати, кому її довірити».
У зморшках біля очей Галини Федорівни здригнулося щось схоже на усмішку. «Хороша ти, Ксеніє. Правильна».
Увечері дівчина довго сиділа над вистиглим чаєм. Перед очима й далі стояла спина старої — мапа сорокарічного мовчання й зачинені віконниці, які сьогодні вперше розчинилися перед іншою людиною…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
