Галина Федорівна заплющила очі. Ксенія сиділа нерухомо, боячись порушити спогад навіть диханням. Чай на тумбочці давно вистиг.
«Я ступила в палаючий дверний проріз. Згори зірвалася важка дошка, просочена оліфою, і впала мені на спину. Не уявляю, чому не впала відразу. Кричала Лена, кричала я — тепер уже не розрізнити».
Вона й далі рухалася спиною вперед, утримуючи дівчинку перед собою. Під ногами провалилися сходинки, і Галина впала на траву, але рук не розтисла.
На крики збіглися сусіди. Люди несли відра й гаки, відтягували жінок від будинку, хтось намагався забрати дитину. Галина не розуміла слів і тільки дужче притискала Оленку до грудей.
Її довго вмовляли: «Відпусти, дівчинка вже в безпеці». Коли пальці нарешті розтиснулися, вони лишилися білими, нерухомими й зігнутими, ніби зробленими з дерева.
Галина лежала обличчям у траві. Вона запам’ятала запах прогрітої землі, ромашки й гіркого диму, гуркіт відер, чужі голоси й звичайний дитячий плач. Оленка плакала вже не від їдкого диму — просто голосно й живо.
«Красивішого за цей звук я нічого не чула. Біль прийшов пізніше. Спершу тіло ніби заніміло, а потім мені здалося, що на спину поклали розпечену плиту. Від шиї до самого пояса. Перед очима потемніло, земля попливла, і я знепритомніла».
Коли пожежу нарешті вдалося загасити, від будинку лишилися тільки почорнілі стіни й обгорілі крокви.
Галина Федорівна потяглася до склянки. Ксенія мовчки прибрала вистиглий чай і налила свіжий із термоса. Стара зробила кілька ковтків і продовжила вже глухішим, відстороненим голосом.
Чотири місяці вона провела на лікуванні: спочатку в місцевій лікарні, потім у великому опіковому центрі. Лікарі виявили тяжкі опіки, що вкривали майже всю спину. Один із них сказав, що ще кілька хвилин у вогні могли коштувати їй життя.
Ушкоджена шкіра не могла відновитися повністю. Пізніше лікарі пропонували кілька відновлювальних операцій, але вони коштували надто дорого й не гарантували результату. Галина відмовилася.
Микола повернувся з об’єкта, коли її тіло ще вкривали бинти. Він увійшов до палати, сів біля ліжка й довго не міг вимовити ні слова. Потім узяв дружину за руку й просидів поруч до ранку.
Він знав, що вона дістала опіки, однак Галина не дозволила побачити наслідки. Щоразу обіцяла: коли все загоїться, вона сама покаже. Микола терпляче чекав, а слушний день усе не наставав.
Восени подружжя покинуло село. Від заводу Миколі дали невелику квартиру в місті — одну кімнату на третьому поверсі. Вони почали життя наново, і ніхто з нових знайомих не знав про пожежу.
Савченки теж виїхали. Віра забрала доньку до родичів. Анатолій одного разу пішов на лісозаготівлі й додому не повернувся.
Мати Оленки намагалася розшукати Галину. Вона приїздила до місцевої лікарні, але постраждалу на той час уже перевели, а куди саме, дізнатися не вдалося. Після від’їзду обох родин зв’язок остаточно урвався: нової адреси Галини ніхто не знав. Згодом Віра захворіла, і пошуки припинилися.
Оленка виросла на розповіді про жінку з будинку навпроти, яка винесла її з вогню. У неї не лишилося ні адреси, ні фотографії, ні достеменних відомостей про подальшу долю рятівниці.
Тим часом Галина навчилася приховувати спину. У ванній одягалася сама, вночі не знімала сорочки навіть у спеку. Якщо чоловік обіймав її, вона перехоплювала його руки й перекладала на живіт.
Якось у темряві долоня Миколи випадково ковзнула по спині. Галина відсахнулася так різко, що він одразу прибрав руку й сказав лише: «Пробач». Більше він не намагався торкнутися закритого місця.
«Коля розумів, що там є сліди, — сказала вона. — Але не розпитував і не змушував. Просто приймав мої правила. Ми прожили разом сорок років, а обпеченої спини він так і не побачив до самої смерті»…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
