«У нашому селі було всього двадцять два будинки, — почала Галина Федорівна. — Навколо стояв ліс. За ним текла річка, а далі було ще одне невелике село. Будівлі старі, дерев’яні, висушені часом так, що могли спалахнути від однієї іскри».
Криницею користувалися всі жителі. Хліб і крупу до крамниці привозили двічі на тиждень, а до найближчої лікарні треба було добиратися сорок кілометрів ґрунтовою дорогою.
«Мені тоді було тридцять шість. Коля по два місяці працював на виїзному об’єкті, потім місяць проводив удома. Романа в нас іще не було — він народився пізніше, вже після переїзду. А тоді ми жили вдвох, тримали господарство».
У них росла картопля, на подвір’ї ходили кури, а коза Зірка вирізнялася кепською вдачею, зате давала густе жирне молоко. Навпроти жили Віра й Анатолій Савченки. Анатолій керував бригадою на лісозаготівлях, а його дружина виросла в місті й довго звикала до сільського побуту.
У Савченків була трирічна донька Оленка — руда, кругловида, незмінно замурзана то землею, то ягідним соком, то вугільним пилом біля печі. Дівчинка босоніж перебігала дорогу й ще від хвіртки гукала Галину.
«Я давала їй малинове варення — накладала в блюдце цілий ополоник. Вона з’їдала все до краплі й лишалася на ґанку. Бовтала ногами й розповідала, як їхня кішка принесла спійману мишу просто на мамину подушку. Весела була дівчинка, світла».
Галина Федорівна замовкла. Її пальці на колінах стиснулися так, ніби вона намагалася втримати минуле, що просочувалося між ними.
«Це сталося в липні вісімдесят шостого. Сорок днів не було дощу. Трава ламалася під ногами, рівень води в криниці впав, листя почало жовтіти задовго до осені. Усі говорили про небезпеку пожежі».
Того дня Анатолій пішов на лісозаготівлі, а Віра подалася до фельдшера в сусіднє село: у неї всю ніч болів зуб. Оленку вона залишила під наглядом літньої сусідки, баби Дуні. Та, вочевидь, задрімала й не помітила, як почалася пожежа.
Галина розвішувала на подвір’ї випрану білизну, коли вловила незвичний гіркий запах. Обернувшись, вона побачила, як з-під даху будинку Савченків валить густий чорний дим. Він ішов не тонким струменем, а важкими клубами, затуляючи вікна.
Потім із будинку долинув дитячий крик. У Галини всередині все обірвалося.
Вона кинула миску й побігла через дорогу. На ногах не було взуття — через спеку вона весь день ходила боса. Коли дісталася сусідського подвір’я, ґанок уже горів: вогонь охопив сходинки й сухі поручні.
Баба Дуня сиділа біля палісадника на лавці. Обличчя в неї стало білим, руки безсило лежали на колінах. Чи то серце прихопило, чи то страх не давав їй поворухнутися.
«Де Лена?» — крикнула Галина.
Сусідка тільки розтулила рота. Зсередини знову почувся плач дитини.
Через вхідні двері пройти було неможливо: за порогом стояла щільна стіна диму. Галина оббігла будинок і полізла через розчинене бічне вікно. Перелізла через підвіконня й одразу опустилася навкарачки — біля підлоги повітря лишалося трохи більше.
Очі залило слізьми, гарячий дим дряпав горло й обпікав рот. Усередині було майже темно. Галина знала, що ліжечко Оленки стоїть у дальній кімнаті, і поповзла туди на голос.
Дошки під долонями стали гарячими. Над головою загрозливо гуділа стеля. Дитячий крик ставав дедалі ближчим, аж поки в диму не проступили прути ліжечка. Оленка вчепилася в них обома руками й кликала маму.
Галина підхопила дівчинку, притисла обличчям до своїх грудей і не дала повернутися. Так дитина менше вдихала диму й не бачила вогню, що оточував їх.
Зворотний шлях до вікна вже був відрізаний: полум’я перекинулося на раму й стіну. Лишався тільки один шлях — через передпокій до охоплених вогнем вхідних дверей.
«Я притисла Оленку до живота й розвернулася спиною вперед, — голос старої став майже нечутним. — Якби пішла обличчям, вогонь ударив би дитині в лице. А так я могла закрити її собою. Іншого виходу в нас не лишилося»…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
