За два тижні Ксенія запропонувала допомогти їй вимити ноги. «Вам важко так низько нахилятися. Я не робитиму нічого, чого ви не дозволите».
Уперше Галина Федорівна повернулася до неї всім обличчям. Очі були світлі й чіпкі; стара ніби перевіряла кожне слово дівчини на міцність. Нарешті коротко кивнула: «Ноги можна».
Ксенія принесла миску з теплою водою й обережно зняла вовняні шкарпетки. Ступні були худі, з набухлими венами й деформованими нігтями — ноги жінки, яка все життя працювала біля плити, в конторі й на городі.
Коли тепла долоня торкнулася щиколотки, стара здригнулася, однак ноги не відсмикнула. Ксенія рухалася неквапливо, даючи їй час звикнути до кожного дотику.
«Хороші в тебе руки, — сказала Галина Федорівна, коли все скінчилося. — Не холодні».
Наступного дня вона дозволила вимити руки, ще за кілька днів — голову. Ксенія поставила миску біля стільця, м’яко намочила сиве волосся й почала обережно масажувати шкіру. Галина Федорівна заплющила очі. На її обличчі вперше з’явився вираз спокою.
Але спина залишалася недоторканною. Допомагаючи вдягти чисту кофту, Ксенія якось ненароком зачепила долонею лопатку. Стара сіпнулася, різко розвернулася й схопила дівчину за зап’ясток. У її тонких пальцях виявилася несподівана сила.
«Спину не чіпай».
Ксенія побачила в її очах не гнів, а жах. «Добре. Пробачте, більше не буду».
Галина Федорівна відпустила руку й відвернулася до вікна. Груди під застебнутим халатом важко здіймалися, ніби вона щойно довго бігла.
Уночі Ксенія не могла заснути. Тепер вона остаточно зрозуміла: річ була не в упертості, сором’язливості чи старечій примсі. У сьомій кімнаті жив справжній страх, який за десятиліття став твердим, майже кам’яним.
Такий страх не можна було зламати вмовляннями чи силою. Залишалося чекати, поки господиня сама прочинить замкнені зсередини двері.
Минуло ще три дні. Сірого лютневого ранку мокрий сніг лип до вікон, і Ксенія, як завжди, принесла чай. Поставила склянку на тумбочку, прочинила кватирку й поклала поруч новий випуск журналу з головоломками.
«Залиш, потім подивлюся», — сказала Галина Федорівна, не відриваючи погляду від обмерзлих гілок.
Ксенія вже збиралася вийти, але стара гукнула її: «Зачини двері».
Дівчина послухалася. Пальці Галины Федорівни були зчеплені на колінах так сильно, що побіліли суглоби. Кілька разів вона глибоко вдихнула, ніби готувалася зробити крок із великої висоти.
«Принеси теплу воду. Миску, мочалку й господарське мило».
Ксенія не стала перепитувати. Лише кивнула й вийшла. Щойно вона відкрила кран у душовій, із сьомої кімнати долинув той самий крик, від якого в їдальні перестали дзвеніти ложки.
«Не торкайся! Прибери руки!»
Але в кімнаті нікого, крім Галини Федорівни, не було. Вона кричала на власний страх, що сорок років тримав її в полоні. Тіло згадало небезпеку раніше, ніж розум устиг нагадати: рішення ухвалила вона сама.
Коли Ксенія повернулася з водою, запала тиша. Стара сиділа біля вікна в тій самій позі. Лише побілілі кісточки пальців і часте дихання виказували пережиту боротьбу.
Ксенія поставила миску на підлогу й замкнула двері. У кімнаті чулося булькання води в трубах і ледь помітний тріск старого лінолеуму. Галина Федорівна повільно повернулася, довго подивилася дівчині в очі й нарешті кивнула.
Вона взялася розстібати халат. Ґудзики не слухалися тремтячих пальців, але Ксенія не запропонувала допомоги. Під халатом виявилася випрана майже до прозорості нічна сорочка.
Стара вхопилася за поділ і тихо промовила: «Сорок років». Потім стягнула сорочку через голову й повернулася до Ксенії спиною…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
