— Вийди на п’ять хвилин. Я хочу поговорити з нею.
— Це неможливо.
Жінка розплющила очі.
— Я ще не померла, Камілю.
Він повільно підвівся. Обличчя його лишалося рівним, але шия почервоніла. Біля дверей він затримався й подивився на Марію так, що вона зрозуміла: за ці п’ять хвилин їй доведеться заплатити.
Коли двері зачинилися, жінка видихнула.
— Скільки він тобі пообіцяв?
Марія відсмикнула руку.
— Ніскільки.
— Тоді чим тримає?
Марія мовчала. Сльози підступили несподівано, обпекли очі.
— Мама хвора, — сказала вона майже беззвучно.
Жінка кивнула.
— Отже, лікуванням.
Сором накрив Марію з головою. Ніби вона сама вчинила щось брудне.
— Я не знала, у що вплуталася.
— Зазвичай так і буває. Він уміє вибирати момент, коли людині нікуди йти.
Марія підвела очі.
— Ви знаєте?
Жінка насилу повернула голову до тумбочки.
— У нижній шухляді конверт. Дістань.
Марія відчинила шухляду. Там лежав цупкий жовтуватий конверт без підпису. Руки тремтіли так, що вона ледь не впустила його.
— Не відкривай тут, — сказала жінка. — Він перевіряє мої речі, але не чіпає старі світлини. Думає, я сентиментальна.
— Що це?
— Те, через що він боїться, що я помру невчасно.
За дверима почулися кроки.
Жінка швидко стиснула пальці Марії.
— Не вір Сергієві до кінця, але й не відштовхуй. Він знає більше, ніж каже.
Двері відчинилися. Каміль увійшов із лікарем. Марія встигла засунути конверт у внутрішню кишеню пальта, що висіло на спинці стільця.
— Ну що, наговорилися? — запитав Каміль.
Жінка всміхнулася слабко.
— Так. Вона хороша. Ти її не заслуговуєш.
Лікар зробив вигляд, що не почув.
Назад Марія їхала в цілковитій тиші. Каміль не сів із нею в машину, залишився в центрі. Сергій вів швидко, але обережно. Лише на світлофорі кинув погляд у дзеркало.
— Вона дала вам щось?
Марія напружилася.
— Ні.
— Тоді викиньте, якщо дала.
— Чому?
