— Бо за це він переведе її туди, де ви її більше не побачите.
У Марії пересохло в роті.
— Що в конверті?
Сергій стиснув кермо.
— Моя провина.
Удома Ірина чекала на кухні. Мати сиділа поруч, тримаючи в руках чотки, хоч раніше ніколи ними не користувалася.
Конверт розкривали над столом, ніби всередині могла бути вибухівка.
Там були фотографії. Старі, трохи вицвілі. На одній молодий Каміль стояв поруч із дівчиною в простій світлій сукні. Дівчина була вагітна. На іншій вона тримала на руках новонароджене немовля. На третій — та сама дівчина, але вже в лікарняному коридорі, із синецьом на вилиці, а поруч із нею стояв Сергій.
У конверті лежала і флешка, загорнута в аркуш паперу. На аркуші нерівним почерком було написано: «Він не мільярдер. Він спадкоємець лише за умови шлюбу й дитини. Не дай йому зробити тебе наступною».
Марія перечитала фразу кілька разів.
— Дитини? — прошепотіла мати.
Ірина вже вставляла флешку в старий ноутбук, від’єднаний від інтернету. На ній виявилося кілька аудіофайлів, скани документів і коротке відео.
Першою увімкнули запис. Голос був жіночий, слабкий, але ясний.
«Мене звати Олена Савчук. Якщо це слухає хтось, хто збирається вийти за Каміля, прошу: тікайте. Він сказав мені, що я житиму як королева. Потім виявилося, що мені потрібно раз на місяць приходити до його матері й зображати щасливу невістку. Він боявся, що вона змінить заповіт. Коли я завагітніла, він став іншим. Він казав, що дитина потрібна родині, а я — тимчасова. Я намагалася піти. Він забрав документи. Сергій допоміг мені вибратися, але потім…»
Запис обірвався шумом.
Марія сиділа, не кліпаючи. У неї німіли губи.
Наступний файл був довший. Там говорила мати Каміля. Вона пояснювала, що після смерті чоловіка більша частина сімейного капіталу мала перейти до благодійного трасту, якщо Каміль не створить родину й не доведе, що здатен керувати спадком «відповідально». Вона боялася, що син використовує жінок як ширму, але довго не мала доказів. Олена зникла до офіційного розгляду. Дитину вона, за чутками, народила й сховала, але знайти її не вдалося.
— Зникла? — Марія подивилася на Ірину. — Що означає зникла?
Ірина мовчала, переглядаючи документи.
Сергій зателефонував за годину. Марія ввімкнула гучний зв’язок і запис.
— Ви подивилися? — запитав він.
— Так.
— Тоді слухайте уважно. Олена жива.
Марія заплющила очі.
— Де вона?
— Працює в пральні при старому пансіонаті. Під іншим прізвищем. Її синові вісім років. Каміль не знає точно, де вони. Але шукає.
— Чому ви допомагаєте нам зараз?
У слухавці стало тихо.
— Бо тоді я злякався. Я вивіз Олену, сховав, а потім повернувся до нього працювати. Думав, так зможу стежити, щоб він її не знайшов. Насправді я просто ховався за зручним виправданням.
— Що йому потрібно від мене?
— Шлюб. Підпис. Потім, можливо, дитина. Або хоча б видимість того, що ви готові стати матір’ю спадкоємця. Його мати збиралася змінювати розпорядження щодо трасту. Він тягнув час, показував їй вас. Хотів переконати, що вгамувався. Паралельно через фонд оформлював фінансові операції на ваше ім’я. Якби ви відмовилися, вас зробили б винною в розкраданнях. Якби погодилися, ви стали б залежною назавжди.
Мати тихо заплакала. Ірина поклала їй руку на плече.
— У нас є записи, — сказала Марія. — Документи.
— Цього мало, — відповів Сергій. — У нього юристи, охорона, зв’язки. Потрібна Олена. І потрібна його мати, поки вона ще може дати свідчення.
— Вона хвора.
— Тому він і поспішає.
Тієї ночі Марія вперше відчула не лише страх, а й злість. Справжню, гарячу, таку, що піднімала її з заціпеніння. Каміль не просто шантажував її. Він будував довкола неї пастку з вдячності, сорому й чужих грошей. Він заздалегідь приготував їй роль: покірна дружина, зручний підпис, винна жінка, якщо щось піде не так.
Вона підійшла до дзеркала в передпокої. Без макіяжу, з темними колами під очима, у розтягнутій домашній кофті вона виглядала зовсім не королевою. Але вперше за довгий час побачила у своєму відображенні себе.
— Я не буду наступною, — сказала вона.
Уранці вони поїхали до юриста. Начальник Ірини, Павло Романюк, виявився невисоким чоловіком із втомленим обличчям і звичкою слухати, не перебиваючи. Він уважно переглянув копії документів, фотографії, записи, зробив кілька поміток.
— Швидко це не вирішиться, — сказав він. — І легко теж. Але у вас уже є підстава для заяв: підробка підписів, незаконне стеження, шантаж, можливе шахрайство через фонд. По медичному центру складніше: потрібна згода його матері або її законного представника.
— Вона дасть, — сказала Марія, хоч сама не була певна.
Павло подивився на неї поверх окулярів.
— Вам не можна повертатися до нього самій. Не можна зустрічатися без свідків. Не можна відповідати емоційно. Він провокуватиме.
Каміль почав того ж вечора…
