Спершу прийшло повідомлення: «Ти вкрала особисті речі моєї матері».
Потім друге: «Поверни конверт, і я забуду твою істерику».
Потім третє: «Твоя мама завтра залишиться без доглядальниці».
Марія сиділа на підлозі біля дивана, де спала мати, і читала ці рядки. Руки знову тремтіли, але тепер вона не плакала. Вона пересилала кожне повідомлення Павлові й Ірині.
За годину Каміль зателефонував. Вона ввімкнула запис.
— Маріє, — сказав він утомлено, майже лагідно. — Ти поводишся як дитина.
— Я не буду з тобою розмовляти без юриста.
Він тихо розсміявся.
— Юриста? Ти справді думаєш, що помічниця з дешевої контори врятує тебе?
— Не дзвони мені.
— Твоя мати знає, що лікування коштує більше, ніж уся ваша квартира, якої у вас навіть немає?
Марія заплющила очі. Нігті вп’ялися в долоню.
— Не смій говорити про неї.
— Тоді будь розумною. Завтра ти приїдеш до мене, повернеш те, що взяла, вибачишся перед моєю матір’ю й надягнеш каблучку. Інакше документи з фонду опиняться там, де ними зацікавляться. З твоїми підписами, Маріє. З твоїми рахунками.
— Підписи підроблені.
Пауза була короткою, але вона її почула.
— Доведи.
Він відключився.
Марія сиділа ще кілька хвилин, притискаючи телефон до колін. Усередині все стискалося від жаху. Він мав рацію: довести буде важко. Експертизи, перевірки, час. А в них не було ні грошей, ні сил, ні впевненості, що мати Каміля доживе до офіційних процедур.
Тоді зателефонував Сергій.
— Він наказав завтра перевезти матір у закритий реабілітаційний будинок. Без відвідувачів.
— Коли?
— О шостій ранку.
— Чому ви кажете мені?
— Бо вона попросила.
О п’ятій ранку Марія, Ірина й Павло стояли біля службового входу медичного центру. Небо було темне, мокре, ліхтарі відбивалися в калюжах. Марія змерзла в тонкому пальті, але майже не відчувала холоду. У сумці лежали копії документів, диктофон і заява, яку Павло склав уночі.
Сергій відчинив їм бічні двері.
— Швидко.
— Вас звільнять, — сказала Марія.
— Було б непогано.
Вони піднялися сходами. На п’ятому поверсі медсестра за постом схопилася, побачивши Павла.
— Відвідування з дев’ятої.
— Ми до пацієнтки на її запрошення, — спокійно сказав Павло. — І фіксуватимемо відмову в доступі, якщо ви перешкоджаєте.
Медсестра розгубилася. Сергій підійшов до неї й тихо сказав щось. Вона зблідла й опустилася на стілець.
Мати Каміля не спала. Вона лежала, повернувшись до дверей, ніби чекала.
— Ви прийшли, — сказала вона.
Павло представився, пояснив кожну дію. Жінка слухала уважно, іноді заплющуючи очі від слабкості. Марія стояла біля вікна й бачила, як під’їзною доріжкою в’їжджає знайомий чорний автомобіль Каміля.
— Він тут, — прошепотіла вона.
— Отже, швидше, — сказав Павло.
Жінка підписала згоду на передачу документів і заяву про тиск із боку сина. Підпис давався їй важко: пальці не слухалися, ручка ковзала. Марія підтримувала аркуш, відчуваючи, як у самої тремтить зап’ясток.
— Я винна, — сказала жінка раптом.
— Не зараз, — м’яко відповів Павло.
— Зараз. Потім може не бути. Я все життя думала, що гроші захищають. А вони тільки показують, хто ким був насправді.
Двері розчахнулися.
Каміль увійшов без стуку. За ним стояли двоє чоловіків у темних куртках і адміністратор центру.
— Що тут відбувається? — запитав він.
Марія вперше побачила, як зникає його маска. Не повністю, ні. Але тріщина пройшла по обличчю: очі стали злими, губи тонкими.
Павло підвівся….
