— Ваша мати запросила нас як представників її інтересів.
— У неї немає представників, окрім родини.
— Родина не скасовує її дієздатності.
Каміль подивився на матір.
— Ти не розумієш, що робиш.
— Розумію, — сказала вона слабким голосом. — Уперше за довгий час.
Він повернувся до Марії.
— Віддай.
— Ні.
— Ти навіть не знаєш, із чим граєшся.
— Уже знаю.
Він зробив крок до неї, але Сергій став між ними. Просто став — без погроз, без гучних слів. Каміль зупинився, ніби не повірив власним очам.
— Ти? — сказав він. — Після всього, що я для тебе зробив?
Сергій опустив очі, потім знову підвів.
— Ви нічого не зробили для мене. Ви купували моє мовчання.
— Я тебе знищу.
— Можливо.
Марія чекала крику, бійки, чого завгодно. Але Каміль раптом заспокоївся. Поправив манжет, усміхнувся адміністраторові.
— Моя мати хвора. Ці люди маніпулюють нею. Я вимагаю викликати лікаря й охорону.
Павло вже говорив телефоном. Спокійно, чітко, називаючи адресу й обставини. Ірина знімала те, що відбувалося, на телефон, тримаючи його обома руками.
Каміль помітив це.
— Прибери.
— Ні, — сказала Ірина.
Він кинувся до неї так різко, що Марія скрикнула. Сергій перехопив його за руку. Один з охоронців сіпнувся, другий лишився на місці. Кілька секунд усі стояли в безглуздій, страшній зчіпці посеред білої палати, де пахло ліками й квітами.
Мати Каміля заплакала.
Не голосно. Просто сльози потекли по скронях у сиве волосся.
— Сину, — сказала вона. — Зупинися.
І це слово ніби вдарило його сильніше, ніж будь-яке звинувачення. Він відсмикнув руку, відступив, поправив піджак. Обличчя його знову стало кам’яним.
— Ви пошкодуєте, — сказав він.
— Уже шкодуємо, — відповіла Марія. — Тільки не про те, про що ти думаєш.
Розгляди почалися не як у кіно. Не було миттєвого арешту в коридорі, гучних викриттів і переможної музики. Були кабінети, заяви, експертизи, нескінченні копії, черги, дзвінки, втома. Були ночі, коли Марія прокидалася від кожного шереху й перевіряла замок. Були дні, коли матері ставало гірше, бо скасування оплаченої доглядальниці й постійний стрес зробили своє.
Але тепер вони були не самі.
Павло домігся тимчасового захисту щодо фінансових документів: рахунки, відкриті на ім’я Марії, заморозили до перевірки. Експерт підтвердив, що підписи на довіреності, найімовірніше, виконані іншою особою. Пристрої з квартири прийняли як речові докази після офіційного звернення. Сергій дав письмові свідчення про стеження, перевезення й розпорядження Каміля. Медсестра з центру, та сама, що відвела очі, спершу боялася, але потім принесла копії журналу відвідувань, де було видно, що до Марії до хворої жінки приводили Олену.
Олену знайшли за два тижні.
Марія поїхала до неї разом з Іриною й Павлом. Пральня при пансіонаті розташовувалася в сірій двоповерховій будівлі за ринком. На подвір’ї сушилася білизна, пахло порошком і вологою тканиною. Олена вийшла до них у вицвілому халаті, з руками, почервонілими від води.
Вона була старша, ніж на фотографіях, але Марія відразу впізнала очі. Насторожені, втомлені, звиклі шукати вихід.
— Він знайшов мене? — перше, що запитала Олена.
— Ні, — сказала Марія. — Ми.
Олена довго дивилася на неї. Потім перевела погляд на Павла, на Ірину, знову на Марію.
— Ви та сама?
