— Мовчати, поки я говорю. Якщо тебе запитають, відповіси: «Так, я щаслива».
— Хто запитає?
Він нахилився до неї ближче.
— Маріє, зараз не час для характеру.
Ліфт піднявся на п’ятий поверх. Двері відчинилися в коридор, де було надто тихо. Медсестра за скляним постом кивнула Камілю й одразу відвела очі.
Біля палати номер дванадцять Каміль зупинився.
— Запам’ятай, — сказав він низько. — Ця жінка дуже хвора. Їй не можна хвилюватися. Ти зайдеш, усміхнешся, посидиш десять хвилин і підеш. Жодних сцен.
— Хто вона?
Він дивився на ручку дверей.
— Моя мати.
Марія відчула, як усередині щось обірвалося. Вона уявляла що завгодно: незаконні угоди, підписи, гроші, підставу. Але не хвору матір.
— Чому ти не сказав?
— Бо ти почала б ставити запитання.
— І правильно зробила б.
Каміль різко повернувся до неї.
— Ти не розумієш. Вона помирає. Вона хоче бачити, що я одружений із хорошою жінкою. Вона не переживе правди.
— Якої правди?
Він відчинив двері.
У палаті було світло. Біля вікна стояли живі квіти, на тумбочці — сімейні фотографії в срібних рамках. На ліжку лежала літня жінка з тонким обличчям і великими темними очима. Попри слабкість, у її погляді було стільки гідності, що Марія мимоволі випросталася.
— Мамо, — м’яко сказав Каміль. — Ми прийшли.
Жінка повернула голову. Побачивши Марію, вона всміхнулася.
— Нарешті.
Марія стояла біля дверей і не могла вдихнути.
— Підійди, — прошепотів Каміль.
Вона зробила крок, потім другий. Жінка простягнула суху руку. Марія взяла її. Пальці були гарячі й легкі, як папір.
— Ти Марія, — сказала жінка. — Я багато про тебе чула.
— Добрий день.
— Він сказав, ти добра.
Марія відчула погляд Каміля на своєму обличчі.
— Я намагаюся, — відповіла вона.
Жінка ледь помітно всміхнулася.
— Добрі люди зазвичай так і кажуть. Недобрі певні, що вони святі.
Каміль сів поруч.
— Мамо, ти знову філософствуєш.
— А що мені ще лишається? — Вона повернулася до Марії. — Він дбає про тебе?
Горло стиснулося.
«Так, я щаслива».
Саме це вона мала сказати.
Марія подивилася на Каміля. Його очі були спокійними, але рука, що лежала на коліні, стиснулася в кулак.
— Він багато зробив для моєї родини, — промовила вона обережно.
Жінка довго дивилася на неї. Надто довго.
— Це не відповідь, дівчинко.
Каміль нахилився до матері.
— Ти втомилася.
— Я втомилася від брехні, — сказала вона.
У палаті зависла тиша.
Марія відчула, як диктофон у заколці тягне волосся, як підкладка сумки торкається колін. Усі деталі раптом стали гострими.
Каміль усміхнувся.
— Мамо, будь ласка.
Жінка заплющила очі, але руки Марії не відпустила.
— Він завжди каже «будь ласка», коли хоче наказати.
Марія завмерла.
— Мамо, — голос Каміля став жорсткішим.
— Вийди.
— Що?
