Ірина подивилася на неї вже без своєї звичної різкості.
— Небезпечно вже тут.
У п’ятницю вранці Марія прокинулася від того, що мати гладила її по волоссю.
— Маленька моя, — шепотіла вона. — Пробач мені.
— За що? — Марія насилу розплющила очі.
— Якби я не хворіла…
— Мам, не смій.
Мати всміхнулася втомлено.
— Я все життя вчила тебе не брати чужого, а сама раділа його грошам. Думала, доля нарешті пожаліла нас.
Марія сіла на ліжку й обійняла її. Мама пахла милом, ліками й чимось домашнім, що неможливо купити.
— Ми виберемося.
Вона казала це матері, але більше собі.
Каміль надіслав сукню опівдні. Темно-синю, закриту, дорогу. У коробці лежала записка: «Без прикрас. Волосся зібрати. Документи брати не потрібно».
Марія довго дивилася на ці слова.
Ірина приїхала за годину до призначеного часу. Вона сховала маленький диктофон у підкладку сумки, другий — у заколку для волосся. Старий телефон з увімкненою передачею геолокації Марія засунула в кишеню пальта. Ще один пакет із копіями документів Ірина залишила сусідці Наталії, яка колись працювала медсестрою й уміла зберігати чужі таємниці краще за сейф.
— Якщо за три години ми не вийдемо на зв’язок, — сказала Ірина, — Наталія віднесе пакет моєму начальникові. Його вже попереджено.
Марія подивилася на неї.
— Ти втягнула начальника?
— Я не самогубця.
Коли біля під’їзду зупинився чорний автомобіль, Марія майже не відчувала ніг. Сергій вийшов, відчинив дверцята й раптом тихо сказав, не дивлячись на неї:
— Телефон краще не діставайте. У машині камера.
Марія завмерла.
— Ви знали?
— Сідайте, — так само тихо сказав він.
Вона сіла на заднє сидіння. Сукня стискала ребра. Сергій увімкнув радіо трохи голосніше, ніж зазвичай. Із динаміків лилася спокійна музика, за якою його слова ледь розрізнялися.
— Я не ваш ворог.
Марія дивилася на його потилицю.
— Тоді чий ви?
Він усміхнувся без радості.
— Гарне запитання.
— Куди ми їдемо?
— У приватний медичний центр. Формально — на благодійне засідання опікунів.
Марія вчепилася пальцями в сумку.
— А неформально?
Сергій перебудувався в правий ряд і тільки потім відповів:
— Там лежить жінка. Каміль хоче, щоб ви раз на місяць з’являлися в неї в палаті.
— Навіщо?
— Щоб вона думала, що ви — його дружина.
Марія не зрозуміла.
— Що?
— Не ставте запитань у машині.
Він замовк. І більше не сказав ні слова.
Медичний центр стояв за високим парканом, у тихому кварталі з однаковими дорогими будинками. Усередині пахло не лікарнею, а свіжою фарбою, кавою й дорогими мийними засобами. На ресепшені Марії всміхнулися так ввічливо, ніби її вже знали.
Каміль чекав біля ліфта. На ньому був темний костюм, у петлиці — маленький сріблястий значок фонду. Він окинув Марію поглядом, затримався на її зібраному волоссі, на сумці.
— Ти гарна, — сказав він.
— Що я маю робити?
