— Про папку. Я тільки-но дістала її з шафи, і він написав.
Пауза.
— Оглянь квартиру. Телефон поклади в іншій кімнаті.
— Ти думаєш…
— Я не думаю, я знаю, що багаті параноїки не соромляться.
Марія ходила квартирою майже навшпиньки, ніби боялася розбудити стіни. У спальні нічого. У ванній нічого. На кухні під полицею з крупами вона помітила маленький чорний кружечок, приклеєний до нижнього боку шафки. Спершу вирішила, що це меблева заглушка. Але коли підчепила нігтем, кружечок відклеївся разом із тонким прозорим скотчем.
У неї похолола спина.
Мати підійшла до дверей кухні.
— Що це?
Марія стиснула знахідку в кулаці так, що пластик боляче вп’явся в шкіру.
— Нічого, мам. Просто… сміття.
Але мати вже все зрозуміла. Сіла на стілець повільно, ніби ноги перестали тримати.
— Він слухав нас?
Марія не відповіла.
Тієї ночі вони не спали. Ірина приїхала з маленькою валізкою, у якій були старий ноутбук, запасний телефон і кілька конвертів. Вона знайшла ще два пристрої: один за дзеркалом у передпокої, другий усередині подовжувача біля дивана. Сергій-водій кілька разів телефонував Марії, але вона не брала слухавку.
— Це вже не просто шантаж, — сказала Ірина, складаючи пристрої в пакет. — Це втручання в приватне життя. Але з такими людьми треба обережно. Вони не падають від першої заяви.
— Що в папці? — запитала мати.
Марія відкрила її тремтячими руками.
Усередині були копії договорів фонду, списки пожертв, звіти про витрати на лікування пацієнтів. Спочатку все виглядало звично. Але потім Ірина знайшла кілька аркушів, скріплених окремо. На них стояли підписи Марії.
— Це не мої підписи, — одразу сказала Марія.
Ірина мовчки посунула аркуш ближче до лампи.
— Схожі.
— Але не мої. Я так літеру «К» не пишу.
Йшлося про довіреність. Згідно з документом, Марія Коваленко нібито уповноважувала представника фонду розпоряджатися її іменем у питаннях «отримання, зберігання та подальшого розподілу благодійних коштів», включно з рахунками, відкритими на її ім’я.
— Що це означає? — тихо запитала мати.
Ірина потерла перенісся.
— Це означає, що через Машу могли проводити гроші. А коли знадобиться крайній, винною виявиться вона.
Марія відчула нудоту.
— Я нічого не знала.
— Це ще треба довести.
У папці лежала і копія її паспорта, і кілька банківських заяв, про які вона ніколи не чула. Найдивнішим був аркуш із розкладом. Один день на місяць був позначений червоним кружечком. Навпроти стояли адреси без назв: «Об’єкт 3», «Об’єкт 7», «Закрита зустріч». Найближча дата збігалася з тією самою п’ятницею.
Унизу рукою Каміля було написано: «Особиста присутність обов’язкова. М. має мовчати».
Мати закрила обличчя долонями.
— Господи, Машенько…
Марія сиділа нерухомо. Їй здавалося, що повітря стало густим, як вода. Вона чула, як у холодильнику гуде мотор, як десь за стіною плаче дитина, як Ірина швидко фотографує документи. Усі звуки були надто чіткими, а тіло ніби не належало їй.
— Я не піду, — сказала вона нарешті.
— Підеш, — відповіла Ірина.
Марія різко підвела голову.
— Ти з глузду з’їхала?
— Підеш, але не сама. І не так, як він думає. Нам треба дізнатися, що це за «це». Інакше він знищить тебе через ці папери. Зараз у нас підозри. Потрібні докази.
— А якщо там небезпечно?
