Життя без прикрасМарія замислилася. У голові спливла біла папка з логотипом фонду, яку Каміль одного разу велів передати в бухгалтерію, але потім сказав залишити в себе «до понеділка». Вона так і лежала в шафі під зимовими светрами.
— Є папка.
— Сьогодні ж принесеш.
Повернувшись додому, Марія насамперед перевірила матір. Та сиділа на дивані й чистила мандарини, складаючи шкірки в блюдце.
— Ти якась сіра, доню, — сказала вона.
— Не виспалася.
Мати подивилася уважно.
— Це через нього?
Марія завмерла біля шафи.
— Мам, не треба.
— Я ж бачу. Ти раніше, коли втомлювалася, злилася. А зараз ніби перепрошуєш перед усіма за те, що дихаєш.
Марія відчинила шафу надто різко. Кілька светрів упали на підлогу.
— Він допомагає нам.
— Допомога не повинна робити людину меншою.
Ці слова вдарили сильніше, ніж докір.
Марія присіла, збираючи речі, і намацала папку. Білу, цупку, з металевим затискачем. Вона витягла її, але в цю мить у передпокої задзвонив домофон.
Мати здригнулася.
— Кого ти чекаєш?
— Нікого.
Марія підійшла до трубки.
— Так?
— Доставка для Марії Коваленко, — відповів чоловічий голос.
Вона визирнула у вікно. Біля під’їзду стояв кур’єр із великим букетом білих троянд. Поруч, трохи віддалік, чорний автомобіль.
Серце гупнуло вниз.
— Залиште в консьєржки, — сказала Марія й поклала трубку.
За хвилину прийшло повідомлення від Каміля:
«Квіти — знак миру. Папку, яку ти шукаєш, краще не чіпати. Там робочі документи».
Марія застигла посеред кухні.
Ірина відповіла на дзвінок одразу.
— Він знає, — прошепотіла Марія.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.