— запитав він.
Марія кивнула.
Вона сиділа на задньому сидінні, притиснувши сумку до живота, і дивилася, як по склу розповзаються жовті плями ліхтарів. У грудях було порожньо й холодно. Сліз не було. Лише тремтіння в колінах і гидке відчуття, ніби її вже продали, просто ще не назвали ціну.
Удома, в орендованій квартирі на околиці, пахло ліками, гречаною кашею й старою постільною білизною. Мама спала на дивані, вкрившись тонким пледом. Телевізор працював без звуку, на екрані миготіли обличчя людей, яким було байдуже.
Марія тихо пройшла на кухню. Сіла на табурет. На столі стояла чашка з недопитим чаєм, поруч — аркуш із розкладом таблеток, написаний її рукою. Унизу мати додала олівцем: «Машенько, не забудь поїсти».
І тут Марія заплакала.
Не красиво, не тихо, а приглушено, майже беззвучно, уткнувшись обличчям у долоні. Плечі ходили ходором. Вона ненавиділа себе за слабкість, за залежність, за те, що одного разу дозволила чужій людині стати порятунком.
Наступного дня вона зателефонувала Ірині.
Ірина Бойко була її подругою ще з тих часів, коли вони жили в одній старій п’ятиповерхівці й разом тягали пакети з ринку. Тепер Ірина працювала помічницею юриста в маленькій конторі біля станції метро й вірила тільки документам, диктофонам і людям, які платять готівкою, бо картку можуть заблокувати.
— Він сказав що? — перепитала вона, стискаючи пластиковий стаканчик із кавою так, що кришка хруснула.
Вони сиділи в тісному кафе біля вікна. За склом люди поспішали на роботу, не підозрюючи, що в Марії руйнується життя.
— Раз на місяць я маю кудись їздити. Нічого не питати. Просто бути присутньою. Інакше він припинить оплачувати мамине лікування.
Ірина зблідла від злості.
— Маш, це не традиція. Це шантаж.
— Я знаю.
— Ти розумієш, чим це може бути? Підставні угоди. Фіктивний шлюб. Заповіт. Наркотики. Чорна бухгалтерія. Та що завгодно.
Марія обхопила чашку долонями, але чай уже вистиг.
— Я боюся навіть думати.
— Отже, думатиму я. Ти нічого не підписувала?
— Ні. Тільки трудовий договір у фонді. І документи на оплату лікування, здається.
— Здається? — Ірина різко звела брови.
Марія опустила очі.
— Я підписувала багато паперів. Він казав, що це для лікарні, для фонду, для страховки. Там були товсті папки. Я читала, але не все розуміла. Юридична мова…
Ірина заплющила очі на секунду.
— Машко.
— Не починай.
— Я не починаю. Я просто хочу, щоб ти вижила.
Вона дістала з сумки блокнот.
— Від сьогодні нічого не підписуєш. Усі повідомлення зберігаєш. Дзвінки записуєш. Каблучку не вдягаєш. До матері його людей не пускаєш без себе. І мені потрібні копії всіх паперів, які в тебе є.
— Він усе зберігає в себе.
— Удома в тебе щось залишилося?
