Каміль подивився на неї довгим поглядом. Потім відійшов до столу, взяв чашку, але пити не став.
— Тоді весілля не буде.
У кімнаті стало так тихо, що Марія почула, як десь у стіні клацнула система вентиляції.
— Ти зараз погрожуєш мені?
— Я ставлю умову. Дорослі люди так роблять.
— А мама? — вирвалося в неї.
Він опустив очі, ніби йому було неприємно обговорювати такі грубі речі.
— Її лікування оплачено до кінця місяця. Далі побачимо.
Марія відчула, як кров відлила від обличчя. Вона зробила крок назад і вперлася спиною в холодне скло.
— Ти обіцяв.
— Я обіцяв дбати про мою майбутню родину. Якщо ти не станеш моєю родиною, обіцянка втрачає сенс.
Вона хотіла вдарити його. Хотіла зірвати каблучку й кинути йому в обличчя. Хотіла вибігти з квартири просто зараз, у тонкій сукні, без сумки, без грошей, аби тільки не бачити цю спокійну жорстокість.
Але перед очима постала мати: бліда, виснажена, з хусткою на плечах, яка вдавала, що їй краще, аби донька не плакала в коридорі лікарні.
Марія повільно зняла каблучку. Поклала її на скляний столик. Вона дзенькнула коротко, як маленький вирок.
— Я подумаю, — сказала вона.
Каміль не затримував її. Лише коли вона вже взялася за ручку дверей, промовив:
— Думай недовго. Перший день — наступної п’ятниці.
У ліфті Марія трималася за поручень обома руками. Її трусило так сильно, що вона боялася натиснути не ту кнопку. У дзеркальних стінах відбивалася чужа жінка: акуратно вкладене волосся, дорогі сережки, обличчя біле, як папір.
Телефон завібрував майже одразу.
«Водій відвезе тебе додому. Не роби дурниць».
Марія вимкнула екран.
Біля під’їзду її справді чекав чорний автомобіль. Водій Сергій, мовчазний чоловік із втомленими очима, відчинив перед нею дверцята. Зазвичай він був майже непомітний, але сьогодні глянув на неї трохи довше, ніж завжди.
— Додому?
