За ці дні Роман помітно змарнів. Під очима залягли темні кола, рухи стали різкими, але він усе ж зобразив знайому добру усмішку. Саме така усмішка дев’ять років переконувала Марину, що поруч надійна людина.
— Ось ти де, — промовив він із полегшенням. — Я обійшов усе місто. Ти зникла з весілля, вимкнула телефон. Ти уявляєш, що мені довелося пережити?
Марина не підвелася й навіть не випустила з пальців пінцет. Просто дивилася, не допомагаючи йому продовжувати цю роль.
— Я розумію: церемонія, гості, нерви, — заговорив він м’якше й зробив крок до верстака. — У наречених трапляються зриви. Давай не будемо перетворювати це на біду. Почнемо спочатку, я не тримаю зла.
— Я чула вашу розмову, Романе.
Він зупинився.
— Яку розмову?
— У спальні. Сережка закотилася під ліжко, і я полізла по неї, перш ніж увійшли ви з Інною. Я чула про мою пам’ять, лікарський архів, строк давності й весілля. Чула, як ти зізнався, що вів машину.
Усмішка зникала з його обличчя поступово. Кілька секунд Роман мовчав, оцінюючи, скільки ще можна заперечувати. Потім посунув табурет і сів навпроти, ніби збирався обговорювати з Мариною спільну проблему.
— Гаразд. Раз ти все почула, поговорімо без удавання. Так, тієї ночі за кермом був я, і я випив. Але аварія все одно залишалася нещасним випадком. Я не бажав Олесі смерті, я кохав її.
— Це не дорога сама обрала тебе водієм. Ти сів за кермо нетверезим, не послухав мене й погубив мою сестру. Потім переклав провину на мене.
— Я запанікував! — голос Романа злетів і тут же знову став тихішим. — Уяви: Олеся мертва, ти непритомна, я пив, попереду в’язниця й знищене життя. Я не тямив, що роблю.
Він нахилився ближче, намагаючись повернути колишню довірливість.
— Так, я пересадив тебе. Це було жахливо, і я визнаю. Але справу закрили, тебе не засудили, ти лишилася на волі. Усі ці роки ти могла спокійно жити.
Останні слова змусили Марину підвестися.
— Спокійно? Дев’ять років я вважала себе причиною смерті рідної сестри. Забороняла собі усміхатися, боялася будь-якої радості. Я поховала матір, яка до останньої хвилини дивилася на мене як на винуватицю Олесиної загибелі. Саме це ти називаєш спокійним життям?
— Але я був поруч! — майже вигукнув він. — Усі пішли, а я не покинув тебе. Я дбав, допомагав, підтримував. Невже це нічого не означає?
— Ти не підтримував мене, а охороняв власну брехню. Кожен принесений пакет із фруктами, кожне тепле слово, кожна розмова про Олесю допомагали тобі перевіряти, чи не згадую я. Ти не рятівник. Ти наглядач, який сам замкнув мене в камері й роками носив туди передачі.
Маска остаточно спала. Роман відкинувся на табуреті й подивився на неї з холодною злістю.
— Нічого ти не доведеш. Спогади через дев’ять років будь-який фахівець назве ненадійними. Розмову не записано. Я скажу, що ти вигадала помсту після того, як сама зірвала весілля.
— А медична фотографія?
Він ледь помітно сіпнувся.
— Яка ще фотографія?
— Та, де видно слід паска від правого плеча до лівого боку. Запис Лідії Михайлівни підтверджує, що я сиділа на передньому пасажирському сидінні. Експертизу вже призначено, а справу порушено.
Кров відлила від його обличчя. Роман різко схопився, і табурет із гуркотом відлетів до стіни.
— Ти не розумієш, у що вплуталася. Хочеш відправити мене до в’язниці через випадковість дев’ятирічної давнини? Я ж урятував тобі життя!
Потім погроза миттєво змінилася торгом.
— Скажи, скільки тобі потрібно. Гроші, житло — я віддам усе. Забери заяву, поясни, що пам’ять тебе підвела. Таке трапляється, люди помиляються.
Саме тоді Марина зрозуміла: страх перед ним зник. Він був не всемогутнім хранителем її минулого, а загнаною людиною, яка дбала тільки про себе.
— Навіть зараз ти не сказав нічого справжнього про Олесю, — тихо відповіла вона. — Ти перелічуєш свої втрати, пропонуєш ціну за свободу, виправдовуєш власний переляк. Але жодного разу по-справжньому не пошкодував про дев’ятнадцятирічну дівчину і про дев’ять років, які відібрав у її сестри. Тобі не соромно, Романе. Тобі страшно. Це не одне й те саме.
Марина розчинила двері.
— Іди. Усі подальші пояснення ти даси слідчому, а потім суду.
Він важко дихав і то стискав, то розтискав кулаки. На мить їй здалося, що Роман кинеться вперед, але за вікном горіли ліхтарі й проходили люди. Він помітив їх, схопив куртку й попрямував до виходу.
— Ти ще пошкодуєш, — кинув він із порога.
— Я вже шкодую дев’ять років. Тільки зовсім не про те, що маєш на увазі ти…
