Але була Ольга.
Про неї Варвара думала з роздратуванням. Донька могла зіпсувати все. Вони знали одна одну давно й ніколи не відчували взаємної симпатії. Ольга ще змолоду вважала Варвару хитрою й безсоромною. Варвара відповідала їй тим самим: терпіти не могла людей, які дивляться просто в очі й не бояться говорити неприємні речі.
Семен Ілліч довго не наважувався розповісти доньці про новий шлюб. Він боявся її реакції. Йому здавалося, що Ольга почує ім’я Варвари й одразу засудить. Ще більше він боявся, що донька подумає: батько надто швидко забув матір.
Але приховувати таке безкінечно було неможливо. Одного разу він зателефонував Ользі й, довго добираючи слова, зізнався.
На його подив, донька спочатку відреагувала спокійно.
— Тату, якщо тобі важко самому, ти не зобов’язаний жити в порожньому домі, — сказала вона. — Я вже доросла, я розумію. Мама теж не хотіла б, щоб ти сидів сам і розмовляв зі стінами. Як її звати?
— Варвара, — обережно вимовив він. — Донька Клавдії Матвіївни. Вона живе поруч.
У слухавці стало тихо.
— Тату… Варвара? Ти впевнений?
— Олю, не починай. Я знаю, що про неї говорять. Але люди часто брешуть. Вона зовсім інша. Вона дбає про мене.
— Я приїду, — після короткої паузи сказала Ольга. — Сама подивлюся.
Вона приїхала швидко. І щойно переступила поріг, одразу відчула: її тут не чекали.
Варвара зустріла її усмішкою, але очі залишалися холодними. Вона вже хазяйнувала на кухні, переставила частину речей, говорила впевнено, ніби цей дім давно належав їй. Ольга помітила все: нову скатертину, зниклі з полиці мамині чашки, надто гучне й надто вільне «Семене», яким Варвара зверталася до батька.
Вони зіткнулися майже відразу.
— Тепер тут трохи інший порядок, — сказала Варвара так, ніби просто пояснювала очевидне.
Ольга подивилася на неї пильно.
— Це дім мого батька. І дім моєї матері теж. Не забувай.
Варвара стиснула губи, але відповісти не наважилася.
Пізніше, коли вони залишилися вдвох, Ольга сказала прямо:
