Свічки догоріли ще вночі. У кімнаті було сіре ранкове світло, і десь за вікном ішов перший, ранній сніг; сніжинки беззвучно торкалися шибки й танули на ній. Лідія дивилася на матір і сина й нічого не казала.
Потім повільно, обережно, як людина, якій треба спершу перевірити, чи витримає підлога, опустилася набік просто на лаву біля стіни й заплющила очі.
Наступного ранку після того, як Денис прийшов до тями, він зажадав гречаної каші. Не попросив — зажадав, із тією безапеляційністю, яка буває тільки в семирічних дітей і дуже впевнених у собі генералів.
Оксана засміялася просто біля плити, коротко, майже беззвучно, затуливши рот долонею. І це був її перший сміх за кілька днів. Денис їв повільно, але їв.
Потім спитав, де його чоботи. Потім сказав, що хоче додому. Потім знову заснув, але вже по-дитячому, шумно, на боці, розкинувши руки, ніби ліжко було його особистою територією, і він має намір зайняти її всю.
Лідія лежала в сусідній кімнаті й чула все це крізь тонку стіну. Встати вона не могла: тіло слухалося погано, кожен рух вимагав окремого рішення й зусилля. Вона лежала й дивилася в стелю, де в кутку павук із минулого літа так і не прибрав своє павутиння, і думала ні про що конкретне.
Роман Савченко приїхав до обіду того ж дня, високий, темноволосий, із тим напруженим обличчям, з яким люди їдуть, ще не знаючи, що саме вони знайдуть. Він увійшов до кімнати, побачив сина, живого, який сидів із кухлем компоту, і зупинився на порозі. Постояв так секунди три.
Потім підійшов, опустився навколішки біля лави й обійняв хлопчика, не кажучи ні слова. Денис трохи здивувався такій зустрічі, але обійняв батька у відповідь, не випускаючи кухля. «Тату, ти мені привіз щось?» — спитав він діловито, коли Роман нарешті розтиснув руки.
«Привіз», — сказав Роман хриплувато й поліз у кишеню куртки по якусь маленьку машинку. Оксана в дверях дивилася на них, прихилившись до одвірка, схрестивши руки, і щось у її поставі в цю мить було таке, ніби вона видихала вперше за багато днів. Збирала Дениса додому вона сама.
Роман запропонував допомогти, вона м’яко, але рішуче відсторонила його від цього заняття. Натягала шкарпетки на ноги, застібала куртку знизу вгору, зав’язувала шарф, потім перев’язувала тугіше. Хлопчик крутився й казав, що йому жарко, але Оксана не слухала.
Біля порога вона зупинилася. Лідія лежала у своїй кімнаті; двері були прочинені, і з коридору було видно її обличчя на подушці. Сіре, запале, із заплющеними очима.
Вона дихала рівно, але виглядала так, як виглядає людина, в якої забрали щось важливе й не спитали. Оксана постояла біля дверей. «Я повернуся вранці», — сказала вона Романові тихо, не обертаючись.
Роман подивився на неї. Потім на зачинені двері. Потім знову на дружину.
— Оксано, — почав він.
— Вранці, — повторила Оксана й узяла сина за руку.
Вона приходила щодня…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
