— Лідіє Петрівно, — сказала вона, і голос у неї був дивний, тихий, але з тріщиною. — Вам дуже зле. Зупиніться.
— Не чіпай, — сказала Лідія. — Відійди. Так і має бути.
— Так не має бути. — Оксана зробила крок уперед, потім зупинилася, бо Лідія подивилася на неї. Не сердито, просто подивилася, і в цьому погляді було стільки твердого й спокійного, що рухатися далі стало важко.
— Він розплющував очі.
— Так, — сказала Лідія.
Оксана прикрила рот долонею. Постояла так секунду.
Потім розвернулася й вийшла. Лідія чула, як вона ходить кухнею, як дзенькає щось металеве, як відчиняються й зачиняються двері. За двадцять хвилин у хаті з’явився фельдшер Ткачук, літній, невисокий, із потертою валізкою, яку він носив із собою, здається, відтоді, як почав працювати, тобто дуже давно.
Він увійшов, оглянувся, побачив Лідію й без зайвих слів підійшов, узяв її за зап’ястя. Мовчав. Рахував.
Потім дістав із валізки тонометр, старий, із грушею, яку стискав методично й без поспіху. Манжета була холодна й пахла гумою.
— Ага, — сказав Ткачук, дивлячись на цифри, і в цьому «ага» не було нічого доброго.
Лідія дивилася на нього.
— Я в порядку, — сказала вона.
— Це цікава точка зору, — відповів Ткачук неголосно й кивнув у бік коридору.
— Вийдемо на хвилину.
— Я не вийду.
— Тоді я тут скажу. — Ткачук прибрав тонометр і подивився на неї просто.
— Тиск низький, пульс нерівний. Обличчя у вас… — Він добрав слово. — Землисте.
— Ви коли востаннє їли?
Лідія не відповіла, бо не пам’ятала точно. Ткачук зітхнув, узяв валізку й вийшов у коридор. Оксана стояла там, прихилившись до стіни, і дивилася на нього з тим виразом, з яким люди дивляться на лікаря, коли вже знають відповідь, але все одно чекають.
— Вона вбиває себе, — сказав Ткачук тихо. — Ви розумієте, що відбувається?
Оксана мовчала. Потім спитала:
— Що мені робити?
— В ідеалі — забрати її від хлопчика й укласти спати.
— Вона не ляже.
— Я знаю, — сказав Ткачук.
— Тому й кажу: в ідеалі.
Він помовчав.
— Слідкуйте за нею.
— Якщо знепритомніє, одразу телефонуйте. І змусьте її хоч щось випити.
Він пішов.
Оксана повернулася до кімнати, поставила поруч із Лідією кухоль із гарячим бульйоном. Звідки взяла — незрозуміло, але кухоль був гарячий і пахнув цибулею й чимось м’ясним. Проста деталь посеред усього цього — бульйон із цибулею, ніби йшлося не про те, про що йшлося.
— Випийте, — сказала Оксана.
Лідія взяла кухоль і зробила кілька ковтків не тому, що хотіла, а тому, що розуміла: якщо вона впаде, хлопчикові не допоможе ніхто. Потім поставила кухоль на підлогу біля стільця й знову розгорнула зошит. Вона не відходила від Дениса весь день і всю наступну ніч.
Їла двічі, по кілька ложок, які Оксана мовчки ставила поруч. Майже не пила, тільки зрідка робила ковток води. Говорила мало: тільки слова із зошита, тільки шепіт над хлопчиком, тільки іноді коротка відповідь на запитання.
Оксана сиділа поруч. Вона вже не намагалася зупинити Лідію, просто була тут, стежила, прибирала порожні кухлі, підкладала дрова в піч. На другу добу пізнім ранком, коли Лідія вже майже не чула власного голосу й читала з пам’яті, бо літери остаточно перестали складатися в слова, Денис повернув голову.
Повільно, із зусиллям, як повертають голову дуже втомлені люди. Потім розплющив очі, по-справжньому розплющив, з осмисленим поглядом, який шукає й знаходить. Знайшов матір.
— Мамо, — сказав він тихо й хрипко, ніби не говорив дуже довго. — Пити хочу.
Оксана видала звук, який не був ані словом, ані плачем, — щось середнє, коротке, — і за секунду вже була поруч із сином, тримала його.
Притискала до себе, щось говорила йому швидко й тихо, і сльози в неї текли мовчки, без схлипів, ніби вона просто переповнилася й полилося через край. Лідія сиділа в кутку. Зошит лежав на колінах, закритий…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
