Палітурка була потерта, кутики загнулися. Усередині — почерк її баби, потім її матері, потім її власний, молодий, коли вона ще тільки вчилася в старої Руденко. Молитви.
Не церковні — старші, інші. Слова, які знали небагато хто і які, за словами Руденко, працювали саме тому, що йшли не від розуму, а від чогось глибшого. Лідія жодного разу не відкривала цього зошита з тієї ночі, коли палала трави.
Тепер вона запалила три свічки, поставила їх трикутником навколо лави, де лежав Денис. Кімната наповнилася живим, тремтливим світлом. Бджолиний віск пахнув тепло й трохи солодко — зовсім не так, як усе, що відбувалося в кімнаті.
Лідія розгорнула зошит. Сторінки пахли старим папером і чимось іще, не травами, чимось іншим, що вона не взялася б назвати. Вона почала читати напівголосно.
Слова йшли повільно; літери від часу вицвіли, деякі доводилося вгадувати за контекстом. Голос у неї був тихий, рівний, без виразу, як у людини, яка читає і водночас прислухається до чогось усередині. Потім голос став твердішим.
Вона не помітила, в який момент це сталося: просто слова почали йти інакше, впевненіше, ніби щось відгукнулося. А потім земля хитнулася. Не земля — голова.
Лідія опустила зошит і виявила, що тримається рукою за край столу. Усе перед очима пливло; темрява наступала з країв, як вода, що прибуває з берегів. У роті з’явився металевий присмак.
Нудота піднялася знизу різко й ґрунтовно, як буває від удару. Лідія заплющила очі. Перечекала.
Розплющила. Темрява трохи відступила. А хлопчик на лаві — вона бачила це цілком виразно при світлі трьох свічок — ледь ворухнув рукою.
Ледь помітно. Але ворухнув. Лідія дивилася на цю руку.
Хотіла перевести погляд на зошит, але пальці раптом самі розтиснулися. Зошит вислизнув із рук і впав на підлогу з тихим ляпом. Вона зробила вдих.
Повільно. Потім іще один. Кімната не поспішала повертатися на місце, але Лідія її більше не чекала.
Вона опустила погляд на Дениса. Хлопчик лежав так само, як лежав, під кожухом; голова трохи повернута набік. Але рука, рука, якою він ворухнув кілька хвилин тому, тепер лежала інакше, не так, як буває в людини повністю непритомної.
Пальці були трохи зігнуті. Живо. Лідія нахилилася й підняла зошит із підлоги.
Пальці погано слухалися; зошит довелося підхоплювати двічі. Вона знайшла сторінку й продовжила. Читала повільно, важко, вимовляючи кожне слово окремо.
Голос сідав; літери перед очима іноді зливалися в одну розмиту смугу. Холодний піт виступив на лобі й скронях, сорочка прилипла до спини. У грудях щось тиснуло — не біль, радше тягар, ніби хтось поклав руку й не прибирав.
Лідія не зупинялася. Вона не змогла б пояснити словами, що саме відбувалося, ні тоді, ні потім. Це було схоже на те, як тягнуть мотузку з двох кінців: з одного боку тягнула вона, з другого — щось темне й важке, що вчепилося в хлопчика.
І кожне слово із зошита було як крок назад, як іще один ривок на себе. Але мотузка не відпускала. Минула година, потім друга.
Свічки опливали. Віск капав на дерев’яну підлогу, застигаючи маленькими білими калюжками. Лідія цього не бачила.
Вона бачила тільки сторінку, тільки Дениса, тільки його руку, яка час від часу ледь ворушилася. На світанку, коли за вікном почало сіріти й перший птах десь у селі подав голос — самотньо, ніби сам здивувався, що вже ранок, — Денис розплющив очі. Не повністю.
Не так, як прокидаються. Повіки піднялися повільно, важко, і погляд, що дивився з-під них у стелю, був порожній, як скло, у яке дивишся, не бачачи нічого за ним. Але очі були відкриті.
Лідія замовкла. Дивилася на нього, не рухаючись, боячись навіть зробити зайвий вдих. Потім повіки знову опустилися.
Із сусідньої кімнати долинули кроки — квапливі, босі, — і в дверях з’явилася Оксана. Вона, мабуть, не спала, тільки лежала із заплющеними очима, бо була вдягнена й цілком бадьора — тією особливою бадьорістю, яка буває в людей, що й не засинали по-справжньому. Вона побачила обличчя Лідії й зупинилася…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
