Оксана не скрикнула. Тільки поставила кухоль на стіл, і кухоль стукнув об дерево трохи гучніше, ніж треба.
— Це можна… — почала вона.
— Іди спати, — перебила Лідія. — Он там, на скрині, подушка.
— Лягай.
— Я не можу спати, поки він…
— Ти з самого ранку на ногах і ледь тримаєшся, — сказала Лідія.
— Ти мені не допоможеш без сну. Нікому не допоможеш.
Вона вже не дивилася на Оксану.
Вона дивилася на робочі полиці над столом, туди, звідки вісім років брала трави тільки зі звички, без жодної мети. Але тепер мета була.
Звіробій пах літом — сухим, пилюжним, трохи медовим, — і цей запах дивно не в’язався з тим, що відбувалося в кімнаті. Лідія працювала мовчки.
Вона висувала шухляди, знімала з полиць в’язки, розкладала на столі з тією діловитою точністю, з якою досвідчена людина розкладає інструменти перед роботою: не поспішаючи, але й не гаючись, кожна річ — на своє місце. Звіробій, полин, чебрець. Корінь валеріани, який довелося пошукати, завалився за березову кору в нижній шухляді.
Сухий буркун, м’ята, трохи материнки. Оксана сиділа в кутку на табуреті й дивилася. Лідія сказала їй один раз, спокійно, не повторюючи: «Мовчи й не плач».
Оксана трималася. Тільки пальці в неї то спліталися, то розпліталися на колінах, самі собою, без її участі. Чайник на печі почав гудіти, потім засвистів.
Лідія зняла його, залила трави у великий глиняний горщик, накрила кришкою. Кухня наповнилася парою й запахом, густим, трав’яним, трохи гірким, як буває тільки у справжніх зборів, не аптечних пакетиків. Вона працювала над хлопчиком усю ніч.
Спочатку відвар усередину — по ложці, обережно, закидаючи Денисові голову й чекаючи, поки він проковтне. Хлопчик ковтав, не прокидаючись, на рефлексі — це був добрий знак, хоч і маленький. Потім розтирання.
Груди, спина, ноги від ступнів до колін. Лідія гріла долоні над свічкою перед кожним дотиком, щоб не торкатися хлопчика холодними руками. Розтирала повільно, круговими рухами, щось шепочучи при цьому: не молитву, не замовляння, просто слова, які її руки звикли чути за довгі роки роботи, що тривала понад чверть століття.
Потім пара. Вона заварила новий збір, поставила горщик поруч із лавою, накрила хлопчика й горщик разом старою шаллю, створюючи марево, щоб він дихав трав’яним повітрям. Оксана у своєму кутку не спала й не заважала.
Тільки одного разу, близько півночі, встала й підійшла до сина, просто подивитися. Лідія не зупинила її. Подивитися — це не заважати.
За вікном дощ остаточно перетворився на мжичку, потім і мжичка вщухла. Село спало. У хаті було чути тільки потріскування дров у печі, тихе дихання хлопчика й зрідка рипіння дошки під ногами Лідії.
На світанку вона знала відповідь. Вона була не та, якої вона хотіла. Денис лежав так само: сірий, тихий, дихав важко.
Температура не впала, колір обличчя не змінився. Коли Лідія взяла його за руку й тихо покликала на ім’я, він ніяк не відреагував. Наче звук не доходив туди, де він зараз перебував.
Лідія випросталася, витерла руки об фартух і якийсь час дивилася у вікно, де сірів ранній ранок. Трави не працювали. Вона це знала тепер напевно.
Тоді вона спробувала інше. Дістала з дна скрині стару бляшану коробку: у ній зберігалися речі, які вона не викинула вісім років тому й про які воліла не думати. Віск — жовтий, бджолиний, твердий шматок.
Морська сіль у полотняному мішечку. Олія на травах, настояна на звіробої й чистотілі, темно-зелена, з різким запахом. І березове вугілля — три шматочки, загорнуті в чисту ганчірочку.
Оксана спостерігала зі свого кутка. Вона вже не намагалася питати, що це і навіщо, просто дивилася, і в її мовчанні було щось схоже на довіру, хоча, можливо, це була просто втома. Лідія працювала з воском і сіллю, робила те, що колись добре допомагало при зуроченні, при наведеній порожнечі, при чужому злому погляді.
Це була інша робота, нетрав’яна, тонша, така, що вимагала тиші й зосередженості. Вона майже закінчила, коли у двері постукали. Голосно, по-хазяйськи.
«Відчинено!» — гукнула Оксана раніше, ніж Лідія встигла щось сказати. Увійшов Олійник, сусід із сусідньої вулиці, кремезний чоловік років п’ятдесяти п’яти, у гумових чоботях і ватянці. Він явно йшов у якихось своїх ранкових справах і зайшов мимохідь, але, побачивши хлопчика на лаві, зупинився.
— Це що ще таке? — сказав він, оглядаючи кімнату з тим виразом, з яким люди практичні й приземлені дивляться на все, що не піддається поясненню через здоровий глузд. — Лідіє Петрівно, та що ви тут?
— Доброго ранку, Степане Андрійовичу, — сказала Лідія рівно, не обертаючись.
— У мене машина стоїть, — сказав Олійник, не знижуючи голосу. — Заводиться з пів оберту. До найближчої лікарні довезу за сорок хвилин. Там лікарі, обладнання, реанімація.
— А тут травички й свічки.
— Дякую, — сказала Лідія.
— Це не дякую, це дитина, — відрізав Олійник і подивився на Оксану.
— Ти мати? Ти розумієш, що відбувається?
Оксана дивилася на нього, потім переводила погляд на Лідію, потім знову на нього, і було видно, що всередині в неї саме це й відбувається: вона розуміє обох і не знає, кому з них вірити.
— Там не знайдуть, що лікувати, — сказала Лідія. — Це не хвороба, яку бачить їхня техніка. Везіть — вони зроблять аналізи, скажуть: показники в нормі, — і відправлять додому. Я це бачила.
— А ви, значить, бачите те, чого вони не бачать, — промовив Олійник без питальної інтонації.
— Іноді так, — сказала Лідія просто.
Олійник постояв іще трохи, переступив з ноги на ногу, від чого дошка під ним жалібно рипнула.
Подивився на хлопчика. Потім на Лідію. Потім сказав: «Якщо до вечора гірше буде, я приїду й не питатиму», — і вийшов, причинивши двері з тією акуратністю, яка в сердитих людей іноді страшніша за грюкання.
Оксана дивилася на зачинені двері. Потім перевела погляд на Лідію, і в цьому погляді було саме те, чого Лідія й чекала: половина віри й половина сумніву, і ні та, ні інша половина не переважувала.
— Лягайте, — сказала Лідія. — Хоч трохи.
— Я не зможу.
— Спробуйте.
Лідія міняла компреси, поїла хлопчика відварами, сиділа поруч, слухала його дихання. Денис іноді ворушився, повертав голову, одного разу щось нерозбірливо пробурмотів. Але не прокидався, не розплющував очей по-справжньому, не повертався.
До середини дня Лідія зрозуміла, що думала про це вже кілька годин, просто не дозволяла думці оформитися до кінця. А тепер дозволила. Те, що вона вміє робити руками, тут не працює.
Усе, що вона знала про трави, про натирання, про зурочення й про порчу, вона спробувала або намагалася спробувати. Хлопчик лишався там, де був. У тій тиші, куди її інструменти не сягали.
Лишалося ще одне. Те, чого вона не торкалася вісім років. Зошит у чорній палітурці лежав на полиці за кулінарними книжками, засунутий навмисне, як засовують речі, які не хочеться бачити щодня.
Лідія дістала його в сутінках. Оксана нарешті здалася й заснула на скрині сидячи, прихилившись до стіни. Лідія поклала зошит на стіл, але не відкривала. Просто дивилася на нього…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
