Лідія не дихала, мабуть, секунди три. Потім її рука сама піднялася й лягла на клямку, без жодного усвідомленого рішення: просто пальці знайшли холодний метал і потягнули. Двері відчинилися.
На порозі стояла молода жінка років двадцяти восьми, мокра до нитки, волосся прилипло до щік, куртка навстіж. На руках вона тримала хлопчика, загорнутого в дорослу куртку поверх його власного одягу. Хлопчик був маленький; голова безвольно лежала на плечі матері, і навіть при світлі однієї свічки було видно, що обличчя в нього нездорового сірого кольору — не білого, як при звичайній температурі, а саме сірого, землистого.
Лідія дивилася на нього секунду, не більше. «Заходьте», — сказала вона й відступила вбік. Оксана зайшла, лишаючи мокрі сліди на дерев’яній підлозі.
Вона говорила швидко, ковтаючи слова, поки Лідія зачиняла двері: про те, як уранці Денис поскаржився на голову й живіт, як вона впросила сусіда довезти їх до місцевої лікарні, як лікарка Бойко оглянула хлопчика, сказала: «Сильний вірус, нічого страшного», — і відпустила додому з жарознижувальним. Як удома буквально за дві години він із просто млявого перетворився на такого — нерухомого, такого, що не відповідає на ім’я. «Я його кличу, а він не реагує», — сказала Оксана, і голос у неї вперше здригнувся по-справжньому, без зриву, тихо.
«Очі іноді розплющує, але ніби не бачить». Лідія вже стояла поруч із хлопчиком, не торкаючись його, тільки дивилася на колір шкіри, на дихання, на те, як лежать руки. «Поклади його сюди», — сказала вона й кивнула на лаву біля стіни.
Оксана послухалася. Поки вона вкладала сина, її руки рухалися з тією обережною точністю, з якою вкладають щось дуже крихке: підтримувала голову, розправляла куртку, поправляла комір. Цілком зайві рухи, які нічому не допомагали, але зупинити їх було неможливо.
Лідія взяла свічку й піднесла до обличчя хлопчика. Сім років, невеликий, темноволосий, у матір. Дихав важко, з зусиллям, ніби кожен вдих давався не сам собою, а з нагадуванням.
— Як давно це почалося? — спитала Лідія, не відриваючи погляду від хлопчика.
— Із ранку зле.
— А ось так?
Оксана запнулася.
— Години дві, мабуть. Може, три.
— Хтось був у вас удома останніми днями? Чужі?
Оксана підвела голову, запитання, здається, застало її зненацька.
— Ну… Сусіди заходили.
— Валентина Мороз із сусідньої вулиці позавчора. «По сіль, — каже, — зайшла».
Лідія випросталася, але нічого не сказала.
Лідія поставила свічку на край лави. Оксана хитнулася, ледь не впала; Лідія машинально підтримала її й повернулася до Оксани.
— Я не лікую, — сказала вона. — Вісім років не лікую.
Оксана дивилася на неї.
Не плакала — видно, сльози скінчилися ще дорогою. Просто дивилася, і в цьому погляді було стільки втомленого, загнаного відчаю, що Лідія зрозуміла: ця жінка сьогодні вже вичерпала все, що можна вичерпати, і те, що вона досі стоїть на ногах, саме по собі маленьке диво.
— Я знаю, — тихо сказала Оксана.
— Усі в селі знають. Я б не прийшла, якби було куди ще.
Дощ за вікном ішов так само рівно.
Хлопчик на лаві дихав важко, з хрипом, але дихав. Свічка горіла, відкидаючи на стіну велику нерівну тінь. Лідія стояла й дивилася на дитину.
Десь у грудях, там, де вісім років тому вона щось запечатала й наказала собі не чіпати, ворухнулося щось незручне й наполегливе. Вона й сама не помітила, як зробила крок назад — не до дверей, а вглиб кімнати, звільняючи прохід.
— Знімай із нього мокре, — сказала Лідія вже на ходу, прямуючи до полиць із травами.
— І з себе теж. Простудишся — мені двох не треба.
Кожух пах овчиною й чебрецем, Лідія зберігала в ньому сушені в’язки, щоб міль не заводилася.
Вона накрила хлопчика до підборіддя, підткнула краї з боків і відступила на крок, не відриваючи погляду від його обличчя. Лампу вона піднесла ближче — стару гасову, яка давала більше запаху, ніж світла, зате не блимала. При її рівному жовтому світлі обличчя Дениса було видно добре.
Надто добре. Жар був — це відчувалося навіть без дотику: від хлопчика йшло тепло, як від печі, що вистигає. Дихання важке, але рівне.
Усе це Лідія відзначила й відклала вбік, бо не це її зупиняло. Було щось іще. Щось у тому, як лежало його тіло: надто тихо, надто покірно, ніби хлопчик не просто спав і не просто хворів, а був відсутній.
Наче його тут було менше, ніж мало бути. Лідія бачила таке одного разу, давно, і пам’ять про це піднялася зараз звідкись із глибини, неприємна, упізнавальна. Вона поставила лампу на край лави й випросталася.
За її спиною Оксана сиділа на табуреті біля столу, тримаючи долоні на колінах. Руки в неї дрібно тремтіли не від холоду — куртку вона зняла й сама вже висохла біля печі, — а від того внутрішнього трему, який буває, коли людина надто довго тримається і тіло починає потроху про це нагадувати. Під очима в неї залягли темні тіні, губи були бліді.
Лідія принесла їй кухоль із гарячою водою — чаю вона не запропонувала, бо заварювати було ніколи, — поставила на стіл і коротко сказала: «Пий». Оксана взяла кухоль обома руками, як беруть щось, за що можна триматися. Відпила.
Поставила назад. І вони обидві мовчали якийсь час: Лідія стояла біля лави, Оксана сиділа біля столу, а між ними було вісім років усього того, про що жодна з них не починала говорити. Заговорила Оксана.
Тихо, дивлячись у кухоль, Оксана сказала:
— Лідіє Петрівно, я не тримала на вас образи. Ніколи.
— Хочу, щоб ви знали.
Лідія слухала, не обертаючись.
— Знаю, — відповіла вона нарешті, і голос у неї був рівний, без інтонації.
Чула. Вона й справді чула. Вісім років тому, коли Оксана вийшла з лікарні, передала через Лисенко, сусідку, яка знала всіх і все й пересувалася селом із новинами з тією швидкістю й неминучістю, з якою поширюється запах пирогів.
Лідія отримала те повідомлення, кивнула й нічого не відповіла. А що тут відповіси? Оксана трохи підвела голову.
— Я потім…
— Усе налагодилося, — сказала вона, і в цих словах було щось таке обережне, ніби вона сама ще дивувалася цьому факту. — Через три місяці після виписки завагітніла. Сама, без нічого.
— Просто раптом.
Лідія обернулася й подивилася на неї.
— Чоловік у мене Роман Савченко, ми з ним разом усі ці роки, — вела далі Оксана.
— Живемо тут, у селі. Денис народився здоровий, великий.
Вона помовчала й додала зовсім тихо:
— Сім років йому.
Вона подивилася на сина, який лежав під кожухом, і щось у її обличчі при цьому стало таким, що Лідія відвела погляд. Не тому, що їй було ніяково дивитися, а тому, що деякі речі не призначені для чужих очей.
— Без нього я не…
Оксана не договорила.
Просто взяла кухоль і знову відпила. Лідія підійшла до вікна. Дощ надворі вщухав, перетворювався зі справжнього дощу на ту дрібну мжичку, яка й дощем не зветься, — просто вогкість у повітрі.
Від шибки зсередини тягло холодом.
— Розкажи докладніше про Валентину Мороз, — сказала Лідія. — Що вона робила у вас удома?
Оксана кліпнула.
Запитання явно повернуло її до недавнього вечора.
— Ну… — Вона замислилася, машинально потерла зап’ястя. — Сусіди заходили.
— Роман колегу приводив. Ще Валентина Мороз заходила.
— Валентина, — повторила Лідія.
— Так. «Солі позичити зайшла», — каже.
Оксана знизала плечем.
— Зайшла, трохи поговорила. Денис якраз із іграшками на підлозі сидів. Вона його по голові погладила, щось сказала.
— Я не розчула, вона тихо говорила. Я подумала, просто так, ну дитина ж.
Лідія стояла до неї спиною, дивилася у вікно.
— Що саме вона сказала? — спитала Лідія.
— Не знаю. Я на кухні була, тільки краєм вуха чула, як вона щось бурмотіла.
Оксана знову потерла зап’ястя, уже друге.
— А що, це важливо?
— І це було позавчора?
— Позавчора.
— Увечері, годині о сьомій, мабуть.
Оксана помовчала.
— А вранці він уже не встав.
— Каже, голова болить. Я думала, просто застудився, вони ж у школі всі одне одного заражають.
Лідія довго мовчала.
За вікном у гілці яблуні заплуталася мокра ворона, сіпнулася, полетіла з невдоволеним криком у темряву. Потім Лідія обернулася. Обличчя в неї було спокійне — не той спокій, що від байдужості, а той, який буває, коли людина вже все зрозуміла й тепер вирішує, що з цим робити.
— Лідіє Петрівно, що з ним? — тихо спитала Оксана.
Лідія підійшла до лави. Постояла над хлопчиком, дивлячись на його заплющені очі, на рівне, надто тихе дихання.
— На дитину навели порчу, — сказала вона неголосно, без надриву, так само, як сказала б: у нього температура або це запалення…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
