Село невелике: тут усі про всіх знають, якщо не все, то достатньо. Знали й про Бондаренко — що раніше лікувала, що тепер не лікує, що якщо прийдеш, відмовить. Так воно й було.
Приходили — вона відмовляла. Спокійно, без пояснень, іноді давала якийсь простий трав’яний чай, якщо вже зовсім незручно було відпускати людину з порожніми руками. І все.
Люди вигадували різне. Стара Тамара Лисенко з сусідньої вулиці казала: вік, мовляв, утомилася жінка, куди вже їй. Дорошенко при нагоді якось кинув, що знахарство — воно і є знахарство, рано чи пізно розумні люди кидають.
Хтось вважав, що сталося щось особисте. Правди не знав ніхто. Лідія не розповідала.
Вона й сама намагалася про це не думати; виходило по-різному. Трави вона все одно збирала. Із звички, мабуть, або тому, що руки пам’ятали й не слухалися заборони.
Розкладала по в’язках, підвішувала під стелею сушитися, перебирала ось так ночами. Просто так. Без мети.
За вікном дощ трохи посилився, зашарудів густіше, веселіше, ніби знайшов друге дихання. Свічка блимнула від протягу під дверима. Лідія нарешті помітила воскову доріжку на столі, провела по ній пальцем, відколупнула застиглий край.
Час спати. Вона підвелася — крісло звично рипнуло — і потягнулася загасити свічку. Стук був такий, що Лідія здригнулася, хоч здригатися давно відвикла.
Не стук навіть — удари. Кулаком, кілька разів поспіль, із тією судомною силою, коли б’ють не тому, що хочуть налякати, а тому, що більше не лишилося сил робити це тихо. Такий стукіт буває в людей один раз у житті, коли відчай уже перейшов межу й перетворився на щось інше, на якийсь голий, звіриний: тільки б відчинили.
Лідія стояла посеред кімнати, зі свічкою в руці, і дивилася на двері. Дощ шарудів по даху. Віск капав на підлогу.
За дверима хтось дихав важко, уривчасто, і це дихання було чути навіть крізь шум дощу. Свічка в руці Лідії хитнулася від протягу, і тінь на стіні хитнулася разом із нею — велика, незграбна, як у людини, яка не знає, куди подіти руки. Лідія не підходила до дверей.
Вона стояла посеред кімнати й слухала. За роки життя в селі вона навчилася розрізняти стуки так само добре, як досвідчений лікар розрізняє кашель. Оцей, нічний, відчайдушний, із хрипом у паузах, вона знала.
Такий стукіт приходить тільки тоді, коли людина вже минула страх і ввійшла в ту особливу зону, де лишився один тільки голий жах. І такий стукіт майже завжди означав одне: зараз попросять про щось, у чому дуже важко відмовити. Лідія поставила свічку на підвіконня й склала руки на грудях.
— Хто там? — спитала вона рівно, голосом людини, яка не має наміру ні лякатися, ні квапитися.
— Допоможіть!
Голос за дверима був молодий, жіночий, і в ньому було стільки всього одразу — відчаю й прохання, і вже майже без надії, — що в Лідії щось неприємно стиснулося під ребрами.
— Будь ласка, допоможіть, дитина помирає!
Лідія не рухалася.
— Я не лікую! — сказала вона в бік дверей досить голосно, щоб було чути крізь дошки. — Дзвоніть у швидку!
— Дзвонила!
Голос зірвався, і в цьому зриві було щось таке непідробне, що жодній актрисі не зіграти.
— Вони вже були вдень. Сказали: «Вірус, ідіть додому, пийте воду». А тепер він не відповідає. Я знову подзвонила, вони кажуть: «Не вигадуйте, ми вже приїжджали, виклик закрито».
Дощ надворі йшов рівно, без упину. Лідія стояла біля дверей і мовчала. Вона чула за дощаною перегородкою дихання, жіноче, часте, з тим характерним присвистом, коли людина довго бігла й іще не віддихалася.
І ще одне дихання — інше, важке, нерівне, зовсім не таке, як має дихати дитина.
— До найближчої лікарні сорок кілометрів, — вів далі голос уже тихіше. — Сусід у рейсі, машини немає.
— Швидка не їде. Я не знаю, що далі робити.
Довга пауза.
Тільки дощ, тільки чуже хрипке дихання крізь двері. Потім — тихо. Майже пошепки, ніби жінка й сама не була певна, чи варто це казати:
— Мене звати Оксана Савченко…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
