Іноді сама, іноді з Денисом, тоді хлопчик влаштовувався в кутку з іграшками або малював щось олівцями на папері, який Оксана брала з дому. Він був іще слабший, ніж зазвичай, не рвався бігати, і в кімнаті знахарки сидів на диво тихо, ніби розумів щось своїм семирічним розумінням, без слів. Оксана варила бульйон, курячий, із морквою, такий, що запах ішов по всій хаті й добирався до кімнати Лідії раніше, ніж сама Оксана.
Міняла компреси. Поправляла подушку. Лідія спочатку відмовлялася від усього цього, коротко, без пояснень: «Не треба, іди додому, я сама».
Потім просто перестала відмовлятися. Не тому, що погодилася, радше тому, що на суперечки теж потрібні сили, а сили були потрібні для іншого. На четвертий день надвечір Лідія почала говорити в гарячці.
Оксана сиділа поруч із в’язанням — вона взяла з собою спиці, щоб не сидіти просто так. Руки не слухалися, петлі плуталися, але це було хоч щось. Коли Оксана почула голос, Лідія лежала із заплющеними очима й говорила тихо, нерозбірливо, окремими словами. Оксана не відразу зрозуміла, прислухалася.
— Тарасик, — говорила Лідія. — Тарасик, — тихіше. — Тихіше.
Більше нічого виразного — тільки це ім’я кілька разів, а потім знову тиша. Оксана вийшла ввечері до сусідки Лисенко, та жила через два будинки й знала в селі все, що варто було знати, і ще трохи понад те. Лисенко відчинила двері, побачила обличчя Оксани й одразу відступила, впускаючи.
— Тарасик, — сказала Оксана. — Хто це?
Лисенко помовчала. Налила чаю, якого ніхто не просив.
— Син у неї був, — сказала вона нарешті, дивлячись у свій кухоль. — Помер маленьким. Давно вже, до того, як вона лікувати почала.
Помовчала ще. Лідія ніколи не говорила про це. Ні з ким.
Оксана тримала гарячий кухоль у руках і нічого не відповідала.
Лікарка Бойко приїжджала через день — охайна жінка років сорока п’яти, з тим професійним спокоєм, який у добрих лікарів не виглядає байдужістю. Вона оглядала Лідію, міряла тиск, слухала серце.
Потім виходила до Оксани з тим самим виразом — спантеличеним і трохи розгубленим, — що для лікарки її досвіду було саме по собі промовисто.
— Виснаження повне, — казала Бойко, прибираючи стетоскоп. — Як після тяжкої хвороби.
— Але природу його я пояснити не можу. Аналізи — у межах норми. Фізичних причин для такого стану я не бачу.
Ткачук зайшов на п’ятий день, просто так, перевірити. Постояв біля ліжка Лідії, вийшов у коридор, де Оксана мила посуд. Став у дверному прорізі.
— Вона віддала щось своє, — сказав він неголосно, дивлячись кудись убік вікна. — Не знаю, як це назвати по-медичному. Але вона віддала.
Помовчав.
— І тепер чекає, поки повернеться.
Оксана поставила кухоль на сушку й витерла руки.
— Довго? — спитала вона.
— Не знаю, — чесно сказав Ткачук. — Такого я не бачив.
Лідія йшла на поправку повільно, не так, як ідуть після звичайної хвороби, а якось інакше, нерівномірно. Один день їй було трохи краще, наступного — знову гірше. Їла потроху.
Говорила мало. Дивилася у вікно, за яким листопад робив своє: облітало останнє листя з яблуні, земля твердла, небо висіло низько й сіре. На дванадцятий день увечері Лідія розплющила очі й побачила Оксану.
Та сиділа поруч із книжкою, яку явно не читала, бо давно не перегортала сторінку.
— Ти навіщо тут? — спитала Лідія. Голос був слабкий, але рівний.
— Іди додому. До сина.
Оксана підвела голову. Закрила книжку.
— Денис удома, — сказала вона спокійно. — З батьком.
І додала просто, без надриву:
— А я тут. Бо так треба.
Лідія дивилася на неї.
За вікном у гілках яблуні вовтузився горобець, влаштовувався на нічліг, шарудів і перестрибував з гілки на гілку.
— Уперта, — сказала Лідія.
— Так, — погодилася Оксана й знову відкрила книжку.
Лідія заплющила очі. По її обличчю нічого не можна було прочитати, але дихати вона стала трохи рівніше, ніби щось, що тримало її в напрузі, трохи відпустило. Горобець за вікном нарешті вгамувався…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
