Стало тихо. Про Тараса Лідія заговорила на чотирнадцятий день — несподівано, без попередження, ніби щось усередині дозріло й само відкрилося. Оксана того вечора штопала шкарпетку біля вікна, Денис напередодні пропалив її об батарею, і шкарпетка тепер мала вигляд, несумісний із подальшою службою, але Оксана все одно штопала.
Свічка на підвіконні горіла тихо, за вікном ішов дрібний сніг. Лідія лежала, як лежала вже кілька днів, на спині, дивлячись у стелю, і раптом сказала:
— Його звали Тарас.
Оксана підвела голову, і голка завмерла в пальцях.
— Тарас Бондаренко, — сказала Лідія, усе так само дивлячись у стелю. — Три роки й два місяці.
Вона говорила повільно, з паузами, як говорять люди, які давно не виймали якусь річ на світло й тепер дивляться на неї з обережністю, перевіряючи, чи не розсиплеться.
Тарас захворів наприкінці листопада: спочатку звичайна застуда, нежить, температура. Лідія лікувала, як уміла тоді: малиновий чай, тепле молоко, вологий рушник на чоло. Наприкінці тижня стало гірше.
Дихання змінилося, стало частим, із хрипом, і щоки в хлопчика палали вже не від застуди, а від чогось іншого, серйознішого. Вона тоді була молода — їй був тридцять один рік, чоловіка не було, жила сама із сином. Схопила його вночі й побігла.
Спогади накривали її, поки вона розповідала, і Оксана це бачила. Погляд Лідії йшов кудись усередину, в ту листопадову ніч, що сталася майже сорок років тому, а в кімнаті пахло снігом, з вулиці тягло холодом крізь розсохлу віконну раму. Молода Лідія бігла по снігу, чоботи не зашнуровані, пальто не застібнуте, син на руках, загорнутий у ковдру.
Сніг був глибокий, вона провалювалася по коліно. До лікарні було двадцять хвилин пішки, вона добігла за десять, сама не розуміючи, як. Білі коридори.
Запах хлорки. Санітарка з байдужим обличчям, яка веліла чекати. Потім лікар, молодий, явно втомлений, який оглянув хлопчика й покликав когось іще.
Потім Тараса забрали, а Лідію попросили сісти в коридорі. Вона сиділа на дерев’яній лаві й чула крізь зачинені двері голоси, рухи, якісь звуки, зміст яких вона вгадувала, але не хотіла вгадувати. Потім усе стихло.
І ця тиша була гірша, ніж усе, що було до неї. Лікар вийшов за пів години. Зупинився перед нею й сказав щось — вона не запам’ятала слів, тільки інтонацію.
— Лікарі не врятували, — сказала Лідія рівно, без надриву, тим голосом, яким говорять про речі, що вже так давно болять, що біль став просто частиною рельєфу. — Запалення легень. Двобічне.
— Казали потім: якби раніше привезла, може, інакше вийшло б. Може.
Оксана поклала штопання на коліна.
— Я тоді вирішила, — вела далі Лідія, — що якщо медицина не змогла, значить, є щось іще. Має бути. Я в Бога не дуже вірила й до церкви не ходила. Але я вирішила, що знайду.
Вона знайшла за рік, випадково, через знайому знайомої. Стара Руденко жила на краю сусіднього району, у селі, якого вже давно немає на картах.
Невелика хата, город, кішки — три чи чотири, Лідія не рахувала. І сама Руденко — суха, маленька, з такими очима, що Лідія перші пів години не знала, куди дивитися.
— Я прийшла до неї й кажу: «Навчіть», — розповідала Лідія.
— Вона подивилася на мене довго. Потім каже: «Навіщо?» Я кажу: «Щоб рятувати». Вона каже: «Пізно рятувати».
— Я кажу: «Інших».
Руденко взяла її в учениці без зайвих розмов, але й без поблажок. Лідія їздила до неї раз на тиждень три роки, потім рідше, потім сама вже знала досить…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
