Починала зі скепсисом: їй, людині практичній, багато що здавалося забобонами, і вона говорила про це прямо. Руденко не сперечалася. Просто показувала: «Зроби ось так, подивися, що буде».
І Лідія дивилася.
— Працює, — сказала вона коротко. — Не завжди, не зовсім.
— Але працює. І я зрозуміла, що маю до цього… Не знаю, як назвати.
— Чуття, чи що.
Понад чверть століття вона лікувала людей у селі. Комусь допомагала із суглобами, комусь із тугою, комусь із тим, для чого у звичайній медицині й назви немає.
Робота в неї була справжня, і вона в неї вірила. Поки не сталася історія з Оксаною. Лідія замовкла.
У кімнаті було чути, як потріскують дрова в печі — рідко, заспокійливо, як годинник із великим механізмом. Оксана трохи почекала, потім сказала:
— Я знала, що ви перестали приймати людей. Усі в селі знали.
Вона опустила погляд на шкарпетку в руках.
— Я думала, вік, утомилися. Або просто набридло.
— Я не знала, що ви звинувачували себе. Усі ці роки.
Лідія повільно повернула до неї голову.
— А ти не здогадувалася? — спитала вона. — Збіг? Я кинула одразу після тебе.
Оксана мовчала кілька секунд.
Пальці її лягли поверх шкарпетки плазом, і Оксана дивилася вбік.
— Я боялася про це думати, — сказала вона нарешті тихо. — Боялася, що так воно і є.
— Що якщо піду, значить, провина на мені. Що я вас… Що через мене ви кинули?
Вона підвела очі.
— Легше було думати: просто втомилися.
Свічка на підвіконні трохи опливла, крапля воску повільно повзла по боці. У хаті стояла та особлива тиша, яка буває, коли надворі сніг, — м’яка, ватяна, ніби село вкрилося й притихло. Двоє людей мовчали — одна на ліжку, друга біля вікна, — і це мовчання було не порожнім, а таким, у якому щось відбувається само собою, без слів.
Потім Лідія сказала зовсім тихо, майже собі:
— Дурна була я. Не ти.
Пауза.
— Ти була налякана двадцятирічна дівчина, на яку тиснули з усіх боків.
— А я була доросла жінка з досвідом, яка мала краще пояснити. Мала перевірити.
Вона знову замовкла.
— Не перевірила.
Оксана дивилася на неї. Потім обережно, як роблять люди, які бояться сполохати щось крихке, взяла кухоль із краю столу й поставила перед Лідією.
— Там іще теплий, — сказала вона неголосно.
Лідія подивилася на кухоль. Потім узяла його обома руками — руки ще трохи тремтіли — і зробила ковток…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
