За вікном сніг ішов рівно й без поспіху, ніби в нього був увесь час світу. Уперше Лідія дійшла до вікна на сімнадцятий день, тримаючись рукою за стіну, переставляючи ноги з тією обережністю, з якою ходять по льоду. Постояла біля підвіконня, дивлячись на двір.
Яблуня стояла гола, у снігу. Небо було біле й низьке. Лідія дивилася на все це хвилини три, потім розвернулася й пішла назад, але вже трохи впевненіше, ніби цих трьох хвилин вистачило, щоб щось підтвердити.
Наступного дня вона дійшла до кухні. За два дні — до двору, сперши долоню на одвірок і підставивши обличчя морозному повітрю. Повітря пахло снігом і далеким димом із печі, хтось топив березою, солодкуватий дим тягнувся над дахами.
Лідія стояла й дихала. Просто дихала. Оксана спостерігала за цим рухом до життя — щодня трохи далі, трохи впевненіше, — із тим стриманим полегшенням, яке не заведено показувати вголос, щоб не наврочити.
Але в хаті висіло дещо незавершене. Це ім’я не вимовлялося вголос, але воно було присутнє, як запах, якого вже не чуєш, але знаєш, що він є. Валентина Мороз.
Жінка, яка зайшла по сіль і погладила хлопчика по голові. Лідія знала свою справу; вона розуміла, що сталося і як. Але хто така була Валентина і звідки в ній узялося таке, цього Лідія не знала.
Роман Савченко приїхав одного з цих днів зранку, без попередження. Оксана відчинила йому двері й одразу побачила з його обличчя, що він приїхав не просто навідати. Він пройшов на кухню, сів, поклав руки на стіл долонями вниз — спокійний, акуратний жест людини, яка довго щось тримала в собі й тепер готова говорити.
Лідія сиділа навпроти з кухлем чаю. Оксана — збоку, біля печі.
— Я дізнався про Валентину, — сказав Роман рівно.
— Ходив по людях, розпитував. Обережно.
Лідія кивнула один раз, коротко.
— У нас із її сім’єю земельна суперечка, — вів далі Роман. — Давня. Понад десять років.
— Ділянка між нашими городами, документи на неї спірні, ще з давніх часів. Мій батько судився з її чоловіком. Потім чоловік помер, вона лишилася сама й продовжила.
Він помовчав.
— Ми думали, вщухло. А місяць тому суд остаточно її позов завернув і межі ділянки закріпив за нами.
— От її, видно, й переклинило.
— Таке не вщухає, — сказала Лідія.
— Ні.
Роман подивився на свої руки.
— Коли ми з Оксаною одружилися, вона щось говорила. Сусіди чули.
— Я не надав значення, думав, пусте. Бабський язик.
Оксана біля печі промовчала, хоча з того, як вона переставила з місця на місце сільничку, було ясно, що вона має свою думку щодо цього.
— А потім я поговорив з Олійником, — сказав Роман. — Він мені розповів, що тижні за три до того, як Денис зліг, Валентина кудись їздила. На три дні.
— Куди — не казала. Повернулася тиха, каже, до родичів. Але Олійник каже, у неї родичів майже не лишилося, він це точно знає.
— Повернулася тиха й задоволена — це кілька людей помітили.
На кухні було чути, як у печі неголосно гуде тяга — рівний, глибокий звук, як дихання великої спокійної істоти. Роман підвів погляд на Лідію.
— Вона мало не вбила мого сина, — сказав він. Голос у нього був тихий і цілком рівний, і в цій рівності було щось таке, що Оксана поставила сільничку й подивилася на чоловіка. Лідія тримала кухоль обома руками, фарфор був теплий, трохи шорсткий там, де облупилася фарба на ручці.
— Сиди, — сказала вона. — Не їдь до неї.
Роман подивився на неї.
— Я не кажу, що поїду сваритися, — вів далі Роман рівно. — Я кажу: вона живе за сто метрів від нас. Від Дениса. І просто так це лишити…
— Тільки гірше зробиш, — перебила Лідія без підвищення голосу, але з тією твердістю, яка не лишає місця для переговорів. — Собі й родині.
— Поїдеш — вона дізнається, що ми знаємо. А такі люди, коли розуміють, що їх викрито, не заспокоюються. Вони пробують знову, тільки обережніше.
Роман дивився на неї кілька секунд. Потім сказав:
— І що, просто відпустити? Жити поруч із нею, вітатися при зустрічі?
— Зачекай, — сказала Лідія.
Вона поставила кухоль на стіл і подивилася на нього просто.
— Ті, хто працюють із темним, платять самі. Завжди. Рано чи пізно.
— Я це бачила багато разів за більш ніж чверть століття своєї роботи. Не чула — бачила. На власні очі.
Роман відвів погляд убік вікна. За шибкою хиталася яблунева гілка, вітер пішов із півночі, пробирався в щілини рами, і на кухні ледь помітно похолоднішало біля підлоги.
— Скільки чекати? — спитав він нарешті…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
