— Стільки, скільки треба, — відповіла Лідія.
Вона мала рацію, і чекати довелося зовсім недовго. За три дні село прокинулося від запаху диму.
Горіло на дальньому кінці вулиці, там, де стояв будинок Валентини Мороз. Спочатку зайнявся сарай, сухе старе дерево взялося швидко, і на той час, коли перші сусіди вибігли на вулицю, вогонь уже перекидався на дах хати. Валентина вибралася сама, у чому була. Сусідка Лисенко потім розповідала, що бачила її на вулиці, в нічній сорочці, босу, з дивним обличчям — не переляканим, а якимось порожнім, ніби вона ще не зрозуміла, що сталося.
Хату не врятували. До ранку лишилося тільки те, що завжди лишається після пожежі: почорнілі колоди й запах гару, який потім тримається в повітрі ще кілька днів. Роман дізнався про це вранці, приїхав до Оксани, застав її біля вікна.
Вона мовчки кивнула на дим, який іще тягнувся над дахами з того боку села, сірий, тихий, як поставлена крапка. Роман стояв біля вікна довго. Кухоль із чаєм, який Оксана поставила поруч, устиг захолонути.
За шибкою дим рідшав, розчинявся в білому небі, і скоро його майже не стало видно. Лідія увійшла з сусідньої кімнати, спираючись рукою об одвірок. Вона вже ходила хатою сама, без підтримки, хоч і повільно. Стала поруч із Романом, теж подивилася у вікно.
Нічого не сказала. Роман мовчав іще з хвилину. Потім промовив тихо, не обертаючись:
— Гаразд.
— Відпускаю.
Лідія кивнула один раз, як кивають на слова, які правильні й на які чекали. Оксана взяла захололий кухоль і пішла на кухню гріти знову.
Дошка під нею рипнула неголосно, і це рипіння прозвучало в тиші, як щось остаточне, як захлопується кришка скрині, в яку склали те, чого більше не треба тримати в руках…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
