Увечері Денис задрімав на лаві просто з олівцем у руці. Малюнок із драконом так і лишився незавершеним: дракон отримав тільки три ноги й одне крило. Оксана прибрала зі столу, поставила нову свічку й сіла навпроти Лідії. Помовчали.
За вікном зовсім стемніло, грудневий вечір накрив село рано й щільно.
— Можна я спитаю? — сказала Оксана.
— Питай.
Оксана подивилася на неї просто, без обхідних слів, як дивляться люди, які вже досить близькі, щоб говорити чесно.
— Ви пошкодували, що допомогли? Що вам було так зле через Дениса?
Лідія не відповіла одразу. Вона сиділа, трохи повернувши голову до вікна, за яким темрява лежала на снігу синюватим світлом.
На столі між ними горіла свічка — неяскраво, рівно, без коливань. Потім вона подивилася на Оксану — на цю живу молоду жінку двадцяти восьми років, яка сиділа навпроти з кухлем чаю в руках. Вісім років тому Лідія ледь не втратила її через власну помилку й відтоді носила цю провину в собі, як незагойний докір.
— Ні, — сказала Лідія без паузи, без роздумів. — За весь цей час — жодного разу.
Оксана дивилася на неї. Щось у її обличчі м’яко й непомітно змінилося, як змінюється освітлення в кімнаті, коли за вікном відходить хмара. Вони помовчали ще трохи, добрим мовчанням, неважким.
Потім у двері постукали — тричі, упевнено, по-хазяйськи. Лідія гукнула: «Відчинено!» Увійшов Ткачук у кожусі, з шапкою в руках, із тим виглядом людини, яка зайшла ненадовго, але наперед знає, що ненадовго не вийде.
Побачив Оксану, кивнув їй. Побачив сплячого Дениса, скоса глянув із тією сумішшю розчулення й поваги, з якою дорослі дивляться на дітей, що вміють спати будь-де. Сів на вільний табурет, поклав шапку на коліно.
— Лідіє Петрівно, — почав він, і з того, як він це вимовив, було ясно, що розмова була заготовлена заздалегідь і що Ткачук має намір її провести. — Я до вас із пропозицією.
— Слухаю, — сказала Лідія.
— Ірина Лисенко зараз назустріч трапилася, — сказав він. — Іде, усміхається, каже, голова вперше за три місяці не болить. Каже, була у вас.
— Допомогли.
Він покрутив шапку в руках.
— Я от думаю.
— Село хоч і невелике, але роботи вистачає. Я, фельдшер, своє роблю. Ви своє вмієте робити, і це інше.
— Майже не перетинається.
Пауза.
— Може, попрацюємо разом? Я своє, ви своє.
— Якщо мені щось не по зубах — направляю до вас. Якщо вам щось виходить за межі — до мене. По-сусідськи…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
