Лідія дивилася на нього. Ткачук витримав її погляд із професійним спокоєм людини, звиклої до того, що відповіді іноді доводиться чекати. Потім Лідія засміялася.
Не хмикнула, не всміхнулася краєчком рота — засміялася по-справжньому, голосно, від несподіванки власного сміху, трохи здивувавшись йому сама. Сміх у неї був низький, живий, зовсім не в’язався з образом суворої знахарки, яким її наділило село за вісім років мовчання. Оксана подивилася на неї й теж засміялася.
Не тому, що було смішно щось конкретне, а тому, що сміх Лідії був таким несподіваним і таким справжнім, що встояти не вийшло. Ткачук дивився на них обох із виглядом людини, яка не зовсім зрозуміла жарт, але рада, що все добре.
— Я так розумію, це так? — уточнив він обережно.
— Це «подумаю», — сказала Лідія, відсміявшись. — Але, найімовірніше, так.
Ткачук надяг шапку й підвівся.
— Добре, — сказав він із задоволенням людини, яка зробила те, за чим прийшла. — Тоді я зайду на тижні.
Він пішов, причинивши двері акуратно, щоб не розбудити хлопчика.
Стало тихо. Денис спав на лаві, підклавши під щоку долоню; дракон із трьома ногами лежав поруч із ним на підлозі, випущений уві сні. Свічка горіла на столі рівним неяскравим світлом.
На полицях уздовж стіни висіли в’язки трав: чебрець, звіробій, полин, і від них ішов тихий, ледь вловимий запах літа, збережений у сухому листі до грудня. Лідія сиділа біля столу. Оксана — навпроти.
За вікном село спало під снігом — біле, тихе, укутане. Сніг ішов дрібний, неквапливий, лягав на підвіконня, на гілки яблуні, на дах. Ні вітру, ні звуку — тільки це тихе, майже нечутне падіння білого на біле.
Лідія дивилася у вікно. Потім узяла в’язку чебрецю, просто так, звичним рухом, і почала не поспішаючи перебирати її в руках. Пальці рухалися самі, як завжди.
Запах піднявся — теплий, літній, трохи гіркий. Оксана нічого не казала. Просто сиділа поруч і тримала кухоль із чаєм обома руками.
І цього було досить.
